
Іван Филипчак у підручнику для селян пише, що винограду «в Галичині та на Волині нема з виїмком околиці Заліщик». Як він вважав, з цього не випливає, що краєві слід обходитися без вина: «тому ми можемо робити собі вино зі всіх овочів і ягід з додатком цукру» (Филипчак, с. [2]). З тієї ж думки виходили автори ще кількох україномовних брошур, виданих у Львові та Кракові між 1927 і 1939 роками. Вони вчили робити вино з порічок, аґрусу, шипшини, бузини, терну, яблук і навіть із жита.
У бібліотеці Seeds & Roots є п’ять таких видань:
- Л. Спісс, «Виріб вин домашнім способом. Короткі приписи» (Львів, 1927). Переклад із польської, зроблений «за дозволом автора» Григорієм Гануляком.
- Роберт Прадель, «Вино домашного виробу» (Краків, 1928).
- Іван Филипчак, «Виріб вин овочевих простим способом (без машин). Підручник для селян» (Львів: «Русалка», 1931). Текст підписано «В Самборі 2 червня 1929».
- Стефанія Мартинюк, «Виріб овочевих вин і соків» (Львів: «Українська Преса», не пізніше 1938).
- Лев Пилявський, «Виріб овочевих вин» (Львів: «Чорноморе», 1939).
Прочитані разом, вони показують, що «овочеве вино» в міжвоєнній Галичині означало більше, ніж домашній рецепт. За ним стояли ринок дріжджів і приладдя, наукова теорія бродіння, тверезницька риторика, податкове право і національна економічна програма.
Звідки в Галичині «Токай»
Пилявський, Мартинюк і Спісс радять бродити сік на дріжджах, які називаються «Токай», «Мадера», «Шеррі», «Бордо», «Бургунд», «Штайнберг», «Сотерн», «Йоганнісберг». Ці назви придумали не автори брошур. Так позначали чисті культури винних дріжджів, які виробляли й продавали фірми. Дві «нові» книжки з цього корпусу є, по суті, рекламними посібниками таких фірм.
Брошура інженера-рільника Л. Спісса вийшла «накладом автора». На звороті її обкладинки вміщено рекламу краківської спілки «Ludwik Spiss i E. Wasung» та її «Микольоґічної лябораторії». Лабораторія пропонувала «всі роди дріжджей п. н. „Vinum“», а також цукроміри, алькогольоміри, ферментаційні рурки і поживки (Спісс, с. 4; зворот обкладинки). Наприкінці перекладач радить «обширну брошуру» того ж автора польською, «Wina domowego wyrobu» (с. 12). Брошура Праделя рекламує дріжджі «Vierka-T» (с. 6, 13), а на внутрішньому боці обкладинки вміщено оголошення гуртового складу Артура Енгельґардта в Данціґу. Мартинюк згадує «дріжджа марки Дровін» (с. 21, 24). Наприкінці її книжки стоїть реклама львівської фірми «О. Т. Вінклера Син» (Ринок, 28), яка «поручає шляхотні винні дріжджа: ренські, мозельські, французькі та всякі інші».
Назва культури вказувала на місце, звідки походить штам. Прадель пояснює, що «залежно від походження мають ріжні роди дріжджей ріжну силу» (с. 16–17). Пилявський пише, що шляхетних дріжджів «маємо кільканадцять ґатунків, що походять з ріжних країв і сторін світа» (с. 10). Свою таблицю дріжджів і доз цукру він подає «за Р. Прадлем» (с. 11). Отже, галицький україномовний підручник 1939 року спирається на краківську комерційну брошуру 1928 року.
За цим стояла наукова теорія, яку автори приймали буквально. Прадель стверджує, що аромат вина створюють дріжджі, які живуть на виноградниках, а не самі ягоди. Звідси його висновок: «Тепер може собі кождий зробити вино дома в малих скількостях по 5, 10, 25 літер і то вино о характері оригінального Токай, Маляга, ренського» (с. 7). І ще прямолінійніше: «Можна отже мощ з яблок ферментувати так добре на вино ренське, як і на Токай, чи Малягу» (с. 9). Пилявський повторює цю думку у вступі. Вино на шляхетних дріжджах, за його словами, «дістає „букет“ цей самий, який мало виноградове, з якого ці дріжджі забрано» (с. 3).
Отже, автори прямо обіцяли відтворити смак чужого вина з місцевих плодів. Однієї «правильної» культури для кожного плоду не було. Пилявський для яблук пропонує «Кльостернайбург», «Токай», «Штайнберг» або «Цельтінґер», а дози цукру добирає під кожну з них (с. 16). Мартинюк ставить яблука на «Малягу», а як інший варіант — на «Токай», «Мадеру» чи «Шеррі» (с. 21). Аґрус і глід вона бродить на «Токаї» (с. 11). Вибір залежав від того, яке вино хотіли отримати: легке чи «тяжке», сухе чи солодке.
«Бо не фальшоване і своє!»
Майже всі автори сперечаються з поширеним упередженням, що плодове вино не може зрівнятися з виноградним. Мартинюк називає цей погляд «хибним», бо «добре приладжене домашнє вино в нічому не уступає правдивому» (с. 3). Пилявський обіцяє, що «наше овочеве вино буде дорівнювати вартістю і якістю виноградовин» (с. 3). Прадель розповідає про знавців, які обурюються, коли їм кажуть, що вино «лише» овочеве (с. 3).
Филипчак іде далі й доводить не рівність, а перевагу домашнього вина. Таке вино, пише він, «ліпше від французьких та німецьких, бо не фальшоване, а справедливе, природне» (с. [2]). Вино з ожини має колір, «як французьке вино „Бордо“», але воно «краще від французького, далеко смачніше, бо не фальшоване і своє!» (с. 12). Добре витриманий яблучник стає «цілком подібними до угорського найдорожчого і найкращого вина»: пляшка коштує щонайменше 5 злотих, а «заграничне» коштує до 25, і «ми не знаємо, чи воно правдиве, не фальшоване» (с. 14). Филипчак додає, що яблучне вино «часто продають по торговлях та ресторанах за вино угорське» (с. 13). Це його твердження, і інших джерел для нього в нас немає. Проте саме тут «Токай з яблук» з’являється як практика продажу, а не лише як рецепт.
Спісс вживає той самий аргумент «чистоти». Домашні вина «не є сірковані, не вміщають в собі ґіпсу, ґліцерини, сахарини», чого «не можна сказати про інші вина, підозрілого виробу» (с. 3). У цих текстах сумнів у справжності імпортного вина допомагав рекламувати власне.
Шляхетні дріжджі, дикі дріжджі
Усі автори розрізняють бродіння на «диких» дріжджах, тобто на тих, що потрапляють у сік із повітря та зі шкірки плодів, і на «шляхотних» культурах, куплених у рідкому чи сушеному вигляді. Більшість радить культурні дріжджі. Филипчак пише інакше: усі вина в його книжці зроблено на «ферментації дикій», яка «всегда удасться», якщо дотримуватися чистоти, не шкодувати цукру й тримати бочівку в теплі (с. 16). Шляхетні дріжджі, які «спроваджують» із Кракова, Варшави чи академії в Дублянах під Львовом, для нього річ необов’язкова. Він пропонує дешевшу заміну: розтерті родзинки, куплені «за 20 сотиків» (с. 16). Про це докладніше нижче.
Різниця між авторами помітна і в приладді. Мартинюк описує цукромір, квасомір, ферментаційну рурку та ґумовий «вужик» для зливання вина з осаду (с. 8–9, 14, 16). Спісс згадує «Vinalcometer» для вимірювання міцності (с. 4). Филипчак визнає, що «для нашого селянина ці рурочки морока, бо за цим треба ходити по аптеках». Замість рурки він радить покласти на шпунт подушечку з чистим піском: «Я так робив і завжди вино вдалося» (с. 7–8).
Филипчак пояснює бродіння так, щоб його зрозумів селянин, і при цьому помиляється. Дріжджі в нього — «маленькі дрібненькі звірятка», яких «по вченому зовуть „бактеріями“», а бродіння — «велика війна, на життя і смерть» (с. 8). Насправді дріжджі є одноклітинними грибами. Мартинюк, Пилявський і Прадель так їх і називають: «грибки». Помилка Филипчака показує, з якою вільністю тоді переказували науку для сільського читача.
«Замість троїти себе сивухою»
Протиставлення домашнього вина горілці прямо сформульоване лише в Пилявського. Він відкриває цим книжку:
«Вартість овочевих вин повинен у нас зрозуміти кожний і замість троїти себе „сивухою“, з нагоди якогось свята, пити лише цей овочевий напій, котрий людському орґанізмові не робить жадної шкоди» (с. 3).
Далі йде господарський розрахунок: «коли хтось на свята має купити одну літру „сивухи“ за 8 зл., то таки краще, за ці гроші зробити 15–20 літер вина. Це вийде більше на здоровля і принесе в хату уміркований гумор» (с. 3). Завершує він закликом:
«Хай не буде хати, щоби цей здоровий і шляхотний напій, витворений з наших овочів і нашими руками не пишався на наших святочних столах, і усунув раз на все „хлопську сивуху“» (с. 38).
Інші автори висловлюються обережніше. Мартинюк обіцяє, що домашнє вино «зменшить у великій мірі купно й споживання алькоголю» і не шкодить так, «як це робить той „справжній“ алькоголь» (с. 3). Спісс пов’язує тверезість із господарським зиском: завдяки домашньому вину «відвикнуть люде від шкідливих горячих напитків, піднесеться добробут краю, бо народ заощадить богато гроша, збільшиться консумція цукру, не будуть марнуватись овочі» (с. 9). Згадка про цукор тут не випадкова. Кожен рецепт вимагав кілограмів купованого цукру, тож домашнє виноробство було вигідне і цукровій промисловості.
У Филипчака мова не про горілку, а про нетерплячку. Він згадує знайомих селян, які пили «невиферментовану брудну ще брагу і з цього боліла їх голова», і називає це прямо: «Це брак культури у людини» (с. 18). Як приклад він ставить селянина «у Франції, Чехах, Стирії, Італії», який вина «не випє їх відразу, не впється», а «тримає на оказію, на празник, на свята, для гостей, щоби повеличатись чимось добрим». Такий селянин іще й «воліє продати як випити» (с. 18).
Ці тексти перегукуються з тверезницьким рухом у тогочасній Галичині. Товариство «Відродження», засноване у Львові 1909 року, на 1937 рік мало 6400 членів, видавало місячник і популярні брошури (Encyclopedia of Ukraine). Прямих посилань на товариство в наших брошурах немає.
«Це ваш обов’язок!»
Лише Филипчак наповнює домашнє виноробство національно-економічним змістом. Галичани, на його думку, не вміють скористатися тим, що дає їм край:
«Люди добрі! Старайтеся вихіснувати всі скарби нашої святої української землі! […] а ви через темноту не вмієте вихіснувати тих дарів Божих, чужинці збогачуються на вашій землі, а ви бідні» (с. 12).
Книжку він закінчує закликом:
«Робіть вино на продажу, хай другі народи пють і купують у вас, а ви за ті гроші викуплюйте у сусідів свою рідну землю!.. Це ваш обовязок!» (с. 18).
Ця програма будувалася на протиставленні “своїх” і “чужинців”, і Филипчак не залишає сумніву, кого вважає чужими. Родзинки для зачину він радить купувати «в „Народній Торговлі“ (не у жида)!» (с. 16). «Народна торгівля» була першою великою українською споживчою кооперативою в Галичині, заснованою 1883 року (Encyclopedia of Ukraine). Похвала власній кооперації поєднується тут із закликом обминати єврейську торгівлю. Ця дрібна вставка показує, що в «боротьбі за землю й господарську самостійність» межа між «своїм» і «чужим» мала й етнічний вимір. Цитувати Филипчака без цих слів означало б підправляти джерело.
Видавець Филипчака теж промовистий. Львівське видання 1931 року вийшло в «Русалці» Григорія Гануляка як «безплатна премія „Театр. Бібліотеки“». За чотири роки до того той самий Гануляк переклав українською брошуру краківського виробника дріжджів Спісса. Через кілька років «Русалка» рекламуватиме книжку Филипчака на сторінках «Практичної господині» М. Горбачевої. Отже, одна людина перекладала польський комерційний посібник і видавала український національний.
Скільки вина можна було робити легально
Три брошури говорять про податок, і з них видно, як змінювалися правила. Спісс (1927) і Прадель (1928) посилаються на закон про оподаткування вина від 1 липня 1925 року (Dz. U. RP, № 75, 29.07.1925). Без податку можна було виробити 50 літрів вина «для власного ужитку, а не на продажу». За кожен літр понад цю межу Спісс називає 26 сотиків (с. [2]), а Прадель 20 грошів (с. [2]). Звідки ця розбіжність, з брошур не зрозуміло.
Мартинюк, яка писала приблизно через десять років, наводить вищу межу:
«Домашнє вино для домашнього вжитку можна річно виробляти до 100 літрів без дозволу і податку. Коли хтось виробляє більше, є зобовязаний платити податок від вина овочевого 60 ґрошів за літру, а 80 ґрошів за вино вироблене з жита. До цього податку дочислюють ще додаток комунальний» (с. 4).
«Вино з жита» в цій цитаті — не помилка. Збіжжеве вино є в трьох брошурах. Спісс навіть називає жито «найкращим і найбільш популярним сирівцем до виробу вина», бо воно найдешевше, а зерно після зливання вина можна висушити на корм худобі (с. 8). Податкове право теж розрізняло вино з плодів і вино з жита. Тож «вино без винограду» в міжвоєнній Галичині могло бути зроблене навіть не з ягід.
Ці дані ми знаємо лише в переказі авторів порадників. Щоб переконатися в них, варто звірити тексти із самими актами в Dziennik Ustaw.
Ліки з межі
Сировину для цих вин часто збирали не в саду. Филипчак пише про дику рожу, «якої у нас повно по межах, по потоках і по ріжних неужитках» (с. 14), а також про терен, бузину, дерен і чорниці. Його список перегукується з рецептурою інших авторів: глід, ожина, яловець, кислиця.
Деякі з цих вин тримали як ліки. Филипчак радить:
«в кождім домі на зимову пору, як хтось захоріє на розвільнення жолудка, повинна знайтися бодай одна фляшка такого, чи то з борівок чи з чорного бзу, чи тернини вина. Це правдиве добродійне лікарство на жолудок» (с. 12).
Аґрусове й порічкове вино, пише він, «приписують лікарі хворим людям, малокровним» (с. 11). Мартинюк називає вино з чорниць «лічничим» для «хорих на кишки» (с. 23). Прадель в окремому розділі «Курації при помочі мощу» радить пити свіже бродильне сусло «до 1 літр. денно», навіть дітям (с. 55). Отже, вино в коморі слугувало ще й домашньою аптечкою.
Чим ці книжки не є
Ці брошури не варто читати як запис «народної» традиції. Дві з них — переклади або переробки польських посібників, які видавали виробники дріжджів. Третя запозичує з однієї з них таблицю. Науку, на яку спираються автори, вони брали з центральноєвропейської, передусім німецькомовної, фахової літератури (Прадель, наприклад, посилається на віденське видання Г. Тімма про порічкове вино, с. 54). До певної міри «українське» домашнє виноробство 1930-х років було українською версією спільної для Польщі, Австрії й Німеччини культури дріжджових каталогів.
Водночас брошури свідчать, що в селі вже існувала власна практика. Филипчак бачив, як знайомі селяни робили вино «не зле», хоч і не мали терпцю чекати (с. 18). Пилявський визнає, що «дуже часто практикують у нас виріб овочевих вин без ужиття шляхотних винних дріжджів» (с. 29). Нове в брошурах — програма: перетворити випадкове бродіння на впорядковану, виміряну, оподатковану й, у Филипчака, національно означену галузь домашнього господарства.
Кожна книжка дивиться на цю справу під своїм кутом. Спісс і Прадель продають дріжджі. Филипчак будує національну економію. Мартинюк пише для господині, якій потрібні дешеві запаси. Пилявський укладає найповніший технічний довідник. Разом вони показують, скільки всього стояло за звичайним «зробити трохи вина» з власної шипшини.
Джерела
- Спісс Л. Виріб вин домашнім способом: (короткі приписи) / за дозволом автора переклав Гр. Гануляк. Львів: накладом автора; з друкарні Ставропігійського інституту, 1927. 12 с.
- Прадель Р. Вино домашного виробу: підручник і вказівки до виробу вина зі всіх їдомих огородових і лісних овочів. Домашний виріб пива, лікерів, лімонад і сиропів. Краків: накладом Роб. Прадля; з друкарні М. Бойчука в Коломиї, 1928. 63 с.
- Филипчак І. Виріб вин овочевих простим способом (без машин): підручник для селян. Львів: В-во «Русалка», 1931. 18 с.
- Мартинюк С. Виріб овочевих вин і соків. Львів: Рідне слово: Бібліотека «Народньої Справи». (видавець І. Тиктор), [не пізніше 1938]. 32 с.
- Пилявський Л. Виріб овочевих вин: практичний підручник для виробу овочевих вин домашнім способом, при помочі шляхотних і диких дріжджів. Львів: Видавництво «Чорноморе» (Іван Леськів), 1939
Цитати подано за оригіналами зі збереженням правопису, сторінки — за пагінацією видань; квадратні дужки позначають сторінки без номера.
Ілюстрацію створено за допомогою генеративного ШІ; візуальним джерелом слугувала оригінальні обкладинки.
