
Восени 1947 року, в американській окупаційній зоні Німеччини, десь у таборі для переміщених осіб, дівоча гілка українського Пласту видає невеличку збірку рецептів. Ціна на обкладинці позначена в рейхсмарках, валюті, яку за кілька місяців, у червні 1948-го, скасує грошова реформа.
«Наші страви. Збірка приписів на страви й печиво».
Укладачка Олена Савич, «на доручення Булави Кр. Командантки Пластунок».
Діаспорних кухарських книжок згодом вийдуть десятки. Більшість із них описуватиме кухню з відстані років і океану, поєднуючи практичний довідник із ностальгійним архівом. «Наші страви» написано зсередини табірного життя, а не згодом, як спогад про нього. Тому передмова до цієї тоненької машинописної книжечки, 74 сторінки і 212 рецептів, цікавіша за половину рецептів у ній.
«Лягрова дійсність» замість сметани
Передмова робить те, чого бракує багатьом пізнішим виданням: визнає, що нестача водночас спричинила появу книжки і визначила її зміст. Уже в першому реченні укладачі відмовляються від претензій на повноту: для «нормальних, спокійних часів» у збірці «рішуче замало різнородности й вибагливости в приписах». Скромність доходить до того, що 212 рецептів названо «кількадесять приписів».
Далі йде головне пояснення. Рецепти подано так, «якби нам тепер в нашій “лягровій” дійсності не бракувало усіх потрібних додатків до страв, як сметани, масла, овочів, тощо». Лягер означає табір Ді-Пі. Отже, рецепт на папері й те, що з нього вийде в табірній кухні, відрізняються, і книжка цього не приховує. Тому навіть у борщі стоїть кілограм м’яса, а в паштеті кілограм гусячої печінки. Це не опис табірного столу, а мірка нормального життя, до якого сподіваються повернутися: «прийде час», і господині знову матимуть усе потрібне під рукою.
Ідеться не конче про повернення в Україну. ДіПісти й самі вважали своє становище тимчасовим, тож «прийде час» тут радше означає повернення до звичайного побуту, хоч би де він настав.
Як готувати до того часу, пояснює розділ практичних порад одразу після передмови. Господиня мала «вміру потреби заступати конечні додатки до страв існуючими», розуміючи, що «смак так приготованих страв не може бути ніколи без закиду». Далі перелік замін. Яєчний порошок замість яєць: ложка порошку і дві ложки молока або води на одне яйце. Сухе молоко, розведене водою, замість коров’ячого. Сметану замінює «підмінка» з молока й муки, а згущене молоко з бляшанки замінює вершки. Какао замість шоколаду. Соєвий порошок, або «фосфатину», підмішують у тісто, і найкраще, уточнює укладачка, він «приймається» в картопляному тісті, як-от на пальчики. Згодом у книжці з’явиться окремий рецепт «Підмінки сметани»: молоко, заварене з картопляною мукою, змішане з протертим сиром.
Цей набір легко впізнати: такі продукти надходили до таборів через міжнародну допомогу, спершу UNRRA, а з липня 1947 року IRO. Ощадливість видно й там, де заміни не потрібні. Сирівець, хлібний квас для холодного борщу, радять робити із сушеного, аж підрум’яненого чорного хліба: «можуть бути скравки з хліба».
Тортик лягровий
Найвідвертіше табірне життя проступає там, де його найменше чекаєш, у солодкому. Слово «лягровий», яке в передмові описує дійсність, у розділі «Торти» стає назвою рецепта: «Тортик лягровий з кремом». Крем збивають зі згущеного молока з бляшанки, а бабку печуть із вівсяних пластівців, підсмажених на маслі, на яєчному порошку або на двох свіжих яйцях, якщо вони є.
Він тут не один. Поруч стоїть «Крихкий торт /дешевий/» на картопляній муці, а також макароники й шоколадні кульки з тих самих вівсяних пластівців. У розділі страв з муки є гриб (бісквітний рулет) «із спорошкованого яйця» і крем «для дітей, навіть дуже маленьких» із молока й дитячої суміші «Нестле» з грейпфрутовим соком. До яблук у кремі приписано: «можна це робити із спорошкованого яйця».
Поруч, звісно, стоять і повномірні торти: шоколадний на 14 декаграмах шоколаду, горіховий, бісквітний. Але це той самий принцип, що й у передмові. Книжка тримає перед очима нормальний рецепт і водночас дає варіант, який можна спекти вже тепер. Саме в печиві й тортах цей другий варіант прописано найдокладніше, ніби відмовитися від солодкого в таборі було найважче.
Мірки без терезів
Ще одна табірна прикмета ховається в одиницях виміру. Книжка рахує, як було прийнято в Галичині, на декаграми, але поруч із вагою раз у раз дає відповідник у посуді: «15 дкгр. /9 стятих ложок/», «10 дкг масла /10 стятих ложочок/», «1/4 кг муки /1 горнятко/». Стята ложка означає ложку без гірки. Такі переклади мають сенс там, де на кухні немає терезів, зате є ложка й горнятко. Пізніше діаспорні кухарські книжки остаточно перейдуть на горнятка, але в «Наших стравах» видно сам момент переходу (див. також матеріал «Горнятко замість ваги»).
Своя мова на кухні
Є в книжці ще один шар, рідкісний для діаспорних кухарських видань наступних десятиліть: свідома робота з лексикою. Укладачі пишуть, що намагалися вживати українські назви страв, «бо досі часто уживали ми слова… запозичені в чужих сусідських словниках». Тому до рецептів додано двосторінкові «Мовні уваги», де українські слова розведено з польськими та російськими. Останні тут позначено як «по моск.».
«Росіл» означає розсіл із квашених огірків, а називати так м’ясну юшку, за словничком, полонізм. Городина відповідає польській «ярині», бо в нас яриною звуть весняні засіви. Вершки відповідають польській «сьметанці», полуниці польським «трускавкам», а суниці й полуниці не «земляніка» і не «клубніка». Найтонше розведено сало, солонину і здір. Солонина означає засолене свиняче м’ясо. Сало — те, що поляки називають солониною, а здір — те, що вони називають салом. Несолодкий папушник, пояснює словничок, зветься паскою, і далі в книжці справді є «Солодка паска /папушник/». Вергуни названо старим словом, «уживаним по цілій Україні», на противагу польським «хрустам» і московському «хворосту».
Цікаво, що сам текст книжки повний галицьких слів, яких словничок не чіпає: сос, муштарда, ринка, цеголка масла, полядвиця, чеколяда. Пуризм спрямовано на те, що укладачка впізнавала як чуже, а не на галицьку кухонну мову загалом. «Наші страви» фіксують саме цей проміжний стан, коли мову свідомо чистять, але ще говорять нею по-львівськи.
Для табору такий словничок мав практичний сенс. Пластунки, для яких укладено книжку, росли серед кількох мов одночасно, і відчуття, яке слово своє, легко було втратити. Словничок учив називати свою їжу своїми словами.
Від Полтави до Кавказу
«Наші страви» не обмежуються галицькою кухнею. Поруч із кулешею, «знаною на Гуцульщині», стоять полтавські галушки, помідори по-буковинськи, «Хоми /народня страва/» з толокном із засмаженого конопляного сім’я, «українська ковбаса», млинці як «українська страва на масниці». Поряд з ними несподівано з’являються кавказькі шашлики «по чеченськи» й «по абхазьки», пилав, вірменська юшка, а також угорські битки й чеські кнедлі.
Цю мапу можна прочитати двояко. З одного боку, це соборницький жест: кухня всієї України, а не одного краю. З другого, можливо, це слід самого табору, де вперше в одному просторі жили галичани, наддніпрянці й люди з власним досвідом війни та переміщень. Книжка цього не пояснює, тож це лише гіпотеза. Але для 1947 року сусідство кулеші й абхазького шашлика на сусідніх сторінках промовисте.
Сліди вжитку
На сторінці з рецептом кулеші хтось залишив позначки рожевим олівцем, схожі є і в розділах «Печиво» та «Торти»: галочки, дужки, закреслені слова. У «Крихкому торті /дешевому/» закреслено вказівку доливати до тіста склянку молока. Можливо, це виправлення помилки, а можливо, підгонка під продукти, яких не було. З цим примірником, отже, працювали: читали з олівцем у руці і, найімовірніше, готували за ним, передусім солодке.
Цікаво, як укладачка говорить про дім. У рецепті сирної паски сказано: «На Україні роблять цю паску у спеціальній деревляній формі». А кілька сторінок перед тим, про кулешу: «Кроять її у нас на селі ниткою на деревляній каблучці». «На Україні» і «у нас на селі» в одній книжці показують, що дистанція ще не усталилася. Україна вже десь там, а село ще своє.
«Наші страви» не є ні музейним експонатом «автентичної» кухні, ні сентиментальним архівом пам’яті. Це прикладна книжка, яку сформувала гостра нестача. Замовила її організація з цілком практичною метою: навчити молодих табірних господинь готувати з того, що є, і називати страви українською, мовою, в якій вони самі ще добирали правильні слова. Про табірний побут 1947 року вона свідчить не гірше за офіційні звіти. І розповідає те, чого у звітах немає: як у цьому побуті варили борщ і пекли тортик, який так і назвали «лягровим».
Ілюстрацію створено за допомогою генеративного ШІ; візуальним джерелом слугувала оригінальна обкладинка.
Книжечку “Наші страви” можна погортати ось тут.
