Її називають матір’ю українських канадійців. Cавеля Стечишин (у дівоцтві Вавринюк) українка, авторка бестселера “Traditional Ukrainian Cookery” (1957, Вінніпег, книга перевидавалася більше 20 разів у Канаді, більше 80 тисяч примірників загалом); україномовної книги з етнографії “Мистецькі скарби українських вишивок” (1950), “Нарисів з історії української культури”; письменниця, публіцистка, науковиця, педагогиня, викладачка, довголітня голова Союзу Українок Канади (майже 10 років), редакторка часопису “Український голос”, чверть століття вела у цьому виданні рубрику “Around the House”. Лекторка домашньої економіки, журналістка, етнографка, викладачка курсів української мови. Організаторка класів і різних вишколів з домашнього господарювання, вишивання, ораторського мистецтва, української культури, кулінарії; їздила з лекціями усією Канадою. Перша українка, котра закінчила Саскачеванський університет у Канаді (1930) і отримала освіту в галузі домашньої економіки.
Вихованка інституту імені Петра Могили в Саскатуні, далі організаторка тут Товариства Могилянок (1923). Одна із зачинательок Українського жіночого руху та Музею української спадщини, Союзу українок Канади (1926); багато дописувала до журналу “Наше життя”. 1962 року отримала за свою громадську діяльність високу нагороду – Шевченківську медаль від Комітету українців у Канаді. Її іменем названо Келоунівський відділ Союзу Українок, також володарка медалі “Століття в Саскатуну”, “Ордену Канади”, почесна докторка колегії Св. Андрея, Жінка року від Ukrainian Canadian Committee (1975). Лекторка дисциплін “Народнє мистецтво і культура” українських літніх курсів при Колегії Св. Андрея у Вінніпезі. 1975 року видає книгу “The Fifty-Year (1923-1973) Anniversary of the Ukrainian Women’s Association, Olha Kobylianska Branch in Saskatoon, Saskatchewan”, допомагає чоловіку Юліяну Стечишину укладати книгу “Ukrainian Grammar” (1951). 1962-1985 рр. – учителька домашнього господарства, Саскатунська державна рада. Три вулиці у Саскатуні названі на честь Савелі та її чоловіка Юліяна Стечишина – Stechishin Crescent, Stechishin Way, Stechishin Terrace.
Савеля Стечишин товаришувала і співпрацювала з Ольгою Кобилянською, Оленою Кисілевською, Міленою Рудницькою, Харитею Кононенко, Софією Русовою, Василем Авраменком та багатьма іншими відомими людьми.
Життєві обрії
Народилася Савеля Вавринюк 19 серпня 1903 року в Галичині, село Тудорковичі, на Сокальщині, Львівської області, у родині Трохима та Єви Вавринюків. Цікава історія походження імені нашої героїні. Авторка англомовної книги про Савелю Стечишин Наталія Острижнюк пише наступне: “батьки Ева та Трохим Вавринюки вирішили назвати свою донечку Ізабелла. Місцевий священник відмовився охрестити дитину таким іменем, бо воно не належало нікому зі святих. Отож, хрещені повернулися до родичів з неохрещеною дитиною та настановою від отця дібрати християнське ім’я. Як щось близьке до Ізабелла, священник порадив фемінітивну версію від Савла (Св. Павла) Савелю, на що родина радо погодилася, і п’ята дитина (третя донечка) стала Савелею Вавринюк”. 1913 року сім’я емігрувала до Канади. Дівчина закінчила учительську семінарію в Саскатуні, університет, різні курси, а уже згодом наша невтомна емігрантка доросла до отримання ступеня почесного доктора коледжу Св. Андрія у Вінніпезі, Манітоба (1976).
1921 року дівчина вийшла заміж за Юліяна Стечишина (30.06.1895, с. Глещава Тернопільської області – 24.02.1971, Канада). Савелі тоді було сімнадцять років. Уже у вісімнадцять вона народила первістка… Чоловік Савелі виїхав до Канади з України у віці 15 років; закінчив філософський та правничий факультет університету у Саскачевані. Своє життя присвятив українській справі: культурі, мові, традиціям; став політичним та громадським діячем, науковцем, учителем, режисером, публіцистом, викладачем, адвокатом, головою Союзу українців самостійників, був другим ректором Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні. Зі спогадів про нього дізнаємося, що д-р Юліян завше гостро виступав проти запровадження англійської мови в українській церкві, був потужним суспільним діячем.
Подружжя мали трьох дітей: Анатолій (інженер-архітектор), Мирон (лікар), Зеня (учителька). Після заміжжя, завзята жінка не полишила своїх студій та навчання: закінчила середню школу, учительські курси та вчителювала, одночасно виховуючи сина. Вона своїм прикладом довела, що жінка також може і має зайняти почесне місце у суспільстві.
Зі слів Савелі Стечишин дізнаємося, що 1929 року її чоловік покинув працю в Інституті в Саскатуні,
“записався на студії прав в Саскачеванськім університеті, ми перейшли на приватне мешкання, і всі троє, включаючи малого синка, ходили до школи. На ті часи це справді небувале. Тому я вважаю, що я була “визволена” ще в тих давніх роках, коли не було модним говорити про визволення жінки”.
1928 року подружжя Стечишинів мандрували Європою, відвідували Швейцарію, Францію, Австрію, Німеччину, Польщу, Чехію, а потім і Західну Україну, зокрема завітали до Коломиї. Ще 1925 року Савеля починає листуватися з редакціями галицьких жіночих журналів, зокрема з пані Оленою Кисілевською, редакторкою “Жіночої долі”. Далі активно дописувала до альманахів “Жіночої долі”, що їх видавала пані Кисілевська. Також стрічалися з Ольгою Кобилянською в Коломиї, Міленою Рудницькою, Богданом Лепким, Олександром Олесем в Яремчі, проф. Іваном Огієнком в Косові. Відвідали Тернопіль, Сокільщину, рідне село Юліяна Стечишина – Глещаву та рідну домівку Савелі – село Тудорковичі Львівської області. У цей час подружжя Стечишинів привезли до Канади всілякі українські цікаві речі: вироби з дерева, українські вишивки.
Ще 1938 року Савеля писала, що українців в Канаді є більше як 300 тисяч. Найбільше – у провінціях Саскачевану, Манітоби та Альберти. Мешкання перших поселенців в Канаді аж ніяк не відрізнялися від рідних домівок: “обстановка в хаті старокраєва: великий стіл, лавки довкруги, намисник, ліжко з периною і горою подушок, на стінах образи святих, затикані зіллям. Тільки модерна залізна піч в кутку відрізняла канадійську хату”. І великі буханці хліба пекли, і молилися, і церкви будували, і дітей виховували українцями, там, далеко за обріями… І навіть надворі криниці-журавлі були!…
Савеля Стечишин – етнографка
“Багатство й краса українського орнаменту – це мистецький твір української жінки…”
С. Стечишин
1938 року на сторінках журналу “Нова хата” (Львів), у рубриці “Листування”, знаходимо таке повідомлення до Савелі Стечишин: “Листа одержали і щиро дякуємо. Решту взорів відішлемо незабаром і надішлемо до них зразки мальованки. Ляльки можуть бути виконані на вересень. Просимо прислати нам видання Союзу українок Канади про “помідорові страви” та “сендвічі”. Щодо жіночих сторінок із “Українського голосу”, самі бачите, ми їх використали. Просимо присилати їх дальше”. 1950 року у Канаді (Манітоба) вийшла книга Савелі Стечишин “Мистецькі скарби українських вишивок”. Жінка потужно досліджувала українську вишивку:
“…мені припоручено відвідувати переважно українські околиці і там організовувати для жіноцтва одноденні або дводенні курси, до яких входили лекції і демонстрації про відживу, харчування, товарознавство, консервування продуктів, устаткування помешкань, добір меблів, вишивання, плетення тощо. В українських околицях я все включала до курсу практичну лекцію про українські вишивки і мережки – техніка, кольори, примінення до сучасних потреб. Я возила з собою збірку вишивок. Відвідуючи Західню Україну 1928 року з моїм чоловіком, я закупила багато зразкових вишивок в Українськім Народнім Мистецтві у Львові. Саме на цих вишивках курсанти взорувалися з добрими наслідками, бо, крім хрестикового вишиття, спопуляризувалася техніка низинки, яворівки і заволікання, а до того відчищено вишивку від небажаних чужих впливів, що її спотворювали. Я мала вільну руку влаштовувати курси там, де я вважала відповідним, отож я все вибирала місцевості, де вже існували відділи Союзу Українок Канади, якого я тоді була крайовою головою. При нагоді курсів я підтримувала організаційну працю на місцях. Коли наша родина збільшилася ще двома дітьми, я працювала тільки сезоново до кінця другої світової війни, а вдома мені допомагала домашня помічниця…”.
З жалем констатувала Савеля, що українська ноша, привезена до Канади з краю, “довго не видержала”, бо молодше покоління скоро “перебрало” нову ношу, модернішу. Але старші жінки таки зберігали традиції: вишиту блюзку чи сорочку, запаски, спідниці та шалянові хустки берегли і носили…Також Савеля Стечишин пригадувала, що буковинки були більш дбайливі до народної ноші, аніж галичанки, і відшивали одяг для своїх нащадків у Канаді. Між галичанами теж зберігалися повні народні строї, але власниці то не віддавали ні за які гроші, бо тримали собі “на смерть”.
Пані Савеля передплачувала українські часописи “Жіноча доля” (Коломия), “Нова хата” (Львів) та заохочували українських канадійців також підтримувати видання. Тим більше, що у “Новій хаті” публікували численні зразки народної вишивки, схеми та багато статей з етнографії, зокрема про народні строї. Якраз матеріали з часопису “Нова хата” стали також основою для книги “Мистецькі скарби українських вишивок”.
“У 1920-х роках ми відновили українське мистецтво тут, в Канаді, і поставили українські вишивки на належне місце. Бо колись до наших вишивок додавалися чужі впливи, ми мусіли то відчистити і обстояти за українськими вишивками…”, – розповідала Савеля Стечишин. Коли Стечишини мандрували до України 1928 року, зокрема до Львова, то з кооперативи “Українське народнє мистецтво” привезли багато українських вишивок. Ці ж старожитності стали основою для створення Українського музею в Канаді.
“Traditional Ukrainian Cookery” – фанатична справа
“Книжка має бути акуратна…”
С. Стечишин
На початку 1950-х років пані Ольга Войценко з видавництва “Тризуб”, тодішня голова Союзу українок Канади, подала ідею зібрати та видати кулінарну книгу з українськими традиційними стравами. До пані Савелі звернулася із проханням зібрати переписи. Як пригадувала в інтерв’ю сама Савеля Стечишин, вона “побоялася такого труду і відмовилася”. Згодом задумали зробити цілий спільний проєкт і залучити “різні сили”, відтак пані Савеля погодилася, а над книгою мали працювати ще дві жінки. Не так легко було втілити цю чудову ідею. 1977 року на сторінках журналу “Наше життя” було опубліковано інтерв’ю із д-кою Савелею Стечишин, отож дещо звідти процитуємо:
“Але з цих великих плянів вийшла повна невдача на самім початку. Обидві пані мали перешкоди і не могли пристати до праці, а від відділів було так мало приписів, що не було з чого вибирати, бо більшість з них складалася з сучасних канадських приписів, які не відповідали потребам заплянованої книжки. Я була просто в розпуці…”
пригадувала авторка майбутнього бестселера.
Але розпука – то для слабких, а для сильних – ненастанна праця. І пані Савеля береться таки втілити у життя ту чудову ідею… самотужки. Найперше мала зібрати якнайбільше інформації від місцевих пань, що мешкали в Канаді. Але основою для майбутньої книги стали рецепти із річників “Жіночої долі” (Коломия), “Нова хата” (Львів) та різних давніх куховарських книжок з Галичини. Мабуть, у цій книзі були переписи Осипи Заклинської, Леонтини Лучаківської та Ольги Франко (Білевич). Бо саме ці жінки видавали в Галичині власні куховарські книги, що нині, сто літ потому, прийшли до нас шляхом перевидання…Звісно, що додали рецепти і від канадсько-українських господинь.
Книга вийшла і знайшла своїх прихильників. Сталося це 1957-го… 500 сторінок, 675 переписів.
Українка, власниця унікального видання переписів Савелі Стечишин – Леся Капустяник, що проживає у Вінніпезі, поділилася цікавою думкою: “коли Савеля працювала над книгою, то вона створила своєрідну “лабораторію” куховарства, де разом з помічницями випробувала всі рецепти”.
“Найбільше мороки завдала мені переміна європейської ваги на канадську міру на горнятка, ложки та на вагу фунтами й унціями”, – пригадувала авторка книги, пані Савеля. Жінка надсилала зібрані приписи своїм рідним і товаришкам, аби випробувати ті міри, що були вказані у переписах. Більше шести років дослідниця працювала над рукописом книги, яка стала надзвичайно популярною. На жаль, видання вийшло лише англійською мовою, але авторка зберегла дух наших традицій… Звісно, що книгу хотіли видати і українською мовою, але, на жаль, не вийшло. Савеля Стечишин не просто подала переписи українських страв, книгу доповнюють нариси про традиції, обряди, особливості побуту нашого народу. “Ніяка українська книжка не мала стільки прихильних рецензій і відгуків в англійській пресі в Канаді, як “Traditional Ukrainian Cookery”, – зізнавалася пані Савеля.
“Я не хотіла, щоб це була звичайна кухарська книжка, я хотіла, щоб вона віддзеркалювала характер наших свят… Бувало так, що я не могла спати, бо привиджувалися мені приписи, ложки, горнятка. Часом я зривалася вночі записати, що ось у тому або іншому приписі забагато рідини, є якась інша неточність. Нервова втома мене обезсилювала. Але я якось все це пережила і радію, що книжка вийшла успішною…”
Найбільше пані Савеля переживала, аби все було правильно, бо через маленьку похибку приписи могли не вдатися…
З 1957 до 1995 року виходила у світ книга кулінарних переписів за редакцією Савелі Стечишин. Газета української діаспори “Ukrainian Weekly” рекламувала куховарську книгу, видання можна було придбати в певний час за 12 доларів (1970 року), 20 доларів (1989 року). А тим часом навіть зараз на іноземних сайтах можна надибати відому, раритетну книгу видатної пані Савелі Стечишин, наприклад за… майже 800 доларів. Більшість тих, хто мають “Traditional Ukrainian Cookery”, певно, передають з покоління в покоління як справжній скарб….
На сайті Українського музею у Канаді в рамках проєкту “Women of Influence” викладено аудіозапис – інтерв’ю із Савелею Стечишин, як зрозуміло з розмови, 12 лютого 1977 року. Пані Савеля жваво оповідає про українську діаспору, жіночі організації, виклики та здобутки. Мова її енергійна, жива, цікава…
Пам’ять і продовження традицій…
2009 року у Канаді вийшла книга англійською мовою “Blossoming of Ukrainian Canadian. Savella Stechishin” (“Квітування (розквіт) канадійської українки Савелі Стечишин”) авторства Наталі Острижнюк. Мабуть, це перша та єдина книга про нашу видатну українку. Чоловік Юліян помер у 74 роки… А його віддана дружина продовжувала жити для української справи і творити правдиву культуру. Доля подарувала довге та насичене життя цій неймовірній жінці – 98 років… 22 квітня 2002 року у рідному Саскатуні відійшла у вічність.
Історія життя Савелі Стечишин сьогодні, на жаль, майже невідома в Україні. З іменем Савелі Стечишин відкриваємо для себе й історію еміграції українців до Канади, шлях їхнього становлення та великих здобутків. Отож, журнали “Нова хата”, з діаспори – видання “Наше життя”, “Нові дні”, статті з англомовних видань, матеріали від близьких родичів, а також аудіозаписи від самої Савелі Стечишин, що розміщені на сторінці проєкту Українського музею Канади, стали основою для складання пазлів життя цієї жінки.
Онук Савелі – Джон Стечишин, Canadian pianist John Stetch – відомий музикант творить також музику і за мотивами традиційних народних пісень. Так, 2003 року випустив диск під назвою “Ukrainianism”, першою піснею тут була композиція “Жито, не пшениця”, далі – “Kolomeyka Fantasy”, “Zabava”, а вражаюча композиція “Savella” – це пам’ять про бабусю та її кухню… Крім того, митець має свій ютуб-канал, де веде відеоблоги, зокрема із використанням книги Савелі Стечишин. І спеціально для читачів “Ukrainain people” онук відомої українки дав коментар про Савелю Стечишин:
“Savella was so nice to me. I would go to Saskatoon in the early 1980-s for Ukrainian summer school and visit her on the weekends or after the course. She let me be me I remember- free of judgement. But she did try to improve my Ukrainian every day by testing me and forcing me to speak. She said that she felt her husband was present in the house sometimes (even though Julian had passed away in the early 70-s). She was super advanced in supplements and vitamins- she did a lot of garlic, onions and took ten grams of vitamin C a day! My brother and I used to secretly love their library room – we would eagerly read the books on the Red Terror in Ukraine and the Famine books that no one talked about…”.
Дановія Стечишин-Стефура – онука Савелі Стечишин, також відома людина в Канаді, педагог-новатор Української академії танцю, знавчиня та дослідниця українського народного одягу. Здобула танцювальну, хореографічну та педагогічну освіту в Едмонтонській школі балету, Альбертській балетній компанії, Банфській школі образотворчих мистецтв, Йоркському університеті, коледжі Джорджа Брауна та Київському інституті в Україні. Дановія Стечишин кілька років професійно танцювала як артистка балету та модерну, а також виступала та гастролювала з українськими ансамблями “Зірка”, “Шумка” та The Ukrainian Festival Company. Також Дановія, як і її бабуся, дуже трепетно ставиться до українських народних строїв, вишивки, фольклору. Тому сама відроджувала та популяризувала чимало українських танців у Канаді, а народний український одяг збирала в Україні, коли мандрувала тими місцинами, де жила і бувала Савеля Стечишин. Багато з таких речей є в Українському музеї Канади. З 1984 по 1995 рік Дановія відвідала більше сотні українських віддалених сіл, де збирала народні строї та костюми. Цей факт дуже промовистий: Савеля Стечишин передала своїм дітям та онукам українську потужну культуру, навчила цінностей і відкрила дивовижний світ української історії…
Наостанок хочеться навести чудову цитату мовою оригіналу про Савелю Стечишин з тижневика “Ukrainian weekly” від червня 2002 року: “The history of Ukrainian women in Canada was personified in Mrs. Stechishin, who for three-quarters of a century was a forerunner, a woman ahead of her time, a perennial mover and shaker”.
Висловлюю щиру вдячність онукам Савелі Стечишин – John Stech та його сестрі Дановії Стечишин (Канада) за фото та матеріали з родинного архіву, коментарі, поради і добре слово. А також пані Лесі Капустяник (Канада, Вінніпег) за цікаві відомості про Савелю Стечишин та згадану книжку, підказки та допомогу. Саме від цієї жінки я вперше дізналася про Савелю Стечишин. Використані унікальні матеріали – із сайту Ukrainian Museum of Canada Manitoba Branch, Український музей Канади, відділ Онтаріо, Торонто.
