Ольга Кузьмович (з дому Шепарович) походила з відомої галицької родини Федаків: дідусь Степан був заступником міського голови Львова, головою товариства “Дністер”, мати Олена Федак-Шепарович – відома у Галичині діячка, редакторка львівського часопису “Жінка”. Ольга Кузьмович була похресницею Ольги Федак-Коновалець та Андрія Мельника.
Оповідання подаємо за виданням Кузьмович О. Про це і те — НьюЙорк, 2000, часткова цифрова копія котрого є ось тут на Diasporiana.org.
Майже у всіх теперішніх споминах про “давні добрі часи” святкувань Різдва на рідних землях, завжди повторяється цей самий сценарій: тихе, українське село, скрипучий сніг під ногами, колядники зі звіздою, а в хатах сіно на долівці, дідух в куті кімнати і миска з кутею, яку кидається до стелі. Але також туга за рідною землею, за народом, яка все ще однаково сильна у тих, що переселилися у широкий, але чужий їм світ, проявляється у плеканні всіх цих народних звичаїв і традицій, що були зв’язані із Різдвом на українському селі. Тим часом ті, що проживали у містах Західньої України не менше святочно, а, однак, інакше переводили різдвяні свята і чомусь соромляться, а може забувають передати звичаї, які були перед п’ятдесяти роками такі питоменні для міської інтелігенції, хоча в кожній родині трохи відмінні, із виробленою поколіннями традицією.
Тому саме хотілося мені поділитися з читачами із споминами мого дитинства про Різдво у Львові, при вулиці Сикстуській ч. 48, де проживала широка родина Федаків із її патріярхом д-ром Степаном і його дружиною Марією. До того дому, так добре відомого українцям у Львові, з’їздилися на різдвяні свята усі діти (за виїмком тих, що були саме в тюрмі, чи “за границею” на політичному вигнанні). Свят Вечір у дідуня і бабуні це був незмінний обов’язок і нікому із дітей навіть на думку не приходило святкування “у себе”. Тому моє перше Різдво не при Сикстуській 48 — було аж в часі Другої світової війни.
Приготування Свят-Вечора зачиналися щойно день перед 6-им січня, хоча було що варити бо до вечері мусіло сісти обов’язково 12 осіб, і якщо не було їх із найближчих членів родини, тоді дідуньо запрошував когось із кузенів.
Енергійна кухарка Кася діставала на святочні дні звичайно допомогу “із села” Мшана біля Львова, де мій прадідуньо о. Січинський був до кінця життя парохом. Холодільні у Львові не було і тому важко було завчасу приготовити всі потрави, яких все було дванадцять.
День, або два перед 6-им січня єдина лазничка у великому домі Федаків була для всіх мешканців і гостей “оф ліміт”, бо у ванні весело плавало кілька коропів та величезний щупак, які чекали на екзекуцію. Мертвої риби бабуня ніколи не дозволяла купувати, отже треба було завчасу постаратися про живих і десь їх тримати до Святого вечора. Ці риби були для мене завжди об’єктом зацікавлення і страху, що не “дай Боже” якась вискочить на кам’яну підлогу лазнички, бо таке часом траплялося. Убивцем риб була завжди Кася. У великій кухні кипіло від ранку у день Свят-Вечора, а що того дня усі від найстарших до наймолодших мусіли строго постити, то все було спрямоване на підготовку вечері.
Довгий стіл у т. зв. їдальні накривали і прибирали наймолодші дочки Федаків, мої тети, що дозволяли мені приглядатися, а відтак і допомагати. Наверх виходив святковий “сервіс” прикрашений золотом, важке, бароккове срібло — придане бабуні і білі великі скатерті. Ніякого сіна ніде не було, а “символічно” під різдвяний колач клали декілька стеблин соломи. Ніколи не бачила я також славного “дідуха”. Про кидання куті до стелі, з якої звисав важкий кристалевий свічник навіть не було згадки.
Від ранку того дня двері до сусідньої з їдальнею кімнати т. зв. сальону були закриті — там “ангелки” мали принести ялинку і дітям був вступ заборонений.
Свят-Вечір розпочинався точно з появою першої зірки на небі, а як її не було тоді між 4:30, а 5:00 годиною. Але ціла родина мусіла вже бути на місці скоріше, щоб дідусь не хвилювався. Він вітав нас усіх при вході, у традиційному чорному убранні із великою краваткою, що тримала твердий комірець сорочки. Розуміється, усі зяті були також убрані на темно, дочки дуже святково. Кожного року дідо вибирав іншого зятя, щоб ніс із ним алькоголь з пивниці і це був своєрідний обряд. Дідо ішов з великим ліхтарем і кошиком, а зять приносив пляшки оброслі мохом, старістю та пилом. На дідовому темному убрані завжди залишалися із тих, відвідин у пивниці білі краплини воску, але дідо на це зважав, а осторожно відкривав одну по одній пляшки і давав зятям пробувати напитки в келішках величини наперстка, щоб посмакували, та дуже був лихий, як вони не вміли того оцінити належно і пили “душком”. А дідова пивниця була славна на ввесь Львів, з напитками, що мали 50, а то і більше років зокрема старий угорський “мед”, що мав колір золота, а від його запаху можна було оп’яніти. Після того “обряду”, бабуня приносила просфору і вони обоє ділилися з усіми зачинаючи від наймолодших, — внучки і внука. Кожний з родини знав завчасу своє місце при столі і всі, стоячи, чекали при своїх кріслах. Дідуньо розпочинав “Отче наш”, а ми всі вголос за ним. Вечеря проходила в повазі і тривала довго.
Десь звичайно у другій її частині поміж варениками, а голубцями дзвонив дзвінок при входових дверях і ми наймолодші питалися, чи це може вже ангелиќ дає знати, що приніс ялинку. Але у передсінку лунала коляда. Традиційним звичаєм група молодих львівських студенток приходила, щоб заколядувати дідусеві, а рівночасно взяти святу вечерю для наших політичних в’язнів. Дідо був головою товариства опіки над політичними в’язнями, а також їх оборонець і він саме здобув у польських чинників дозвіл передавати українським в’язням 6-го січня святу вечер’ю. Як сьогодні бачу ці білі менажки, які клали одну на одну по чотири-п’ять на залізний стояк, наповнені всіми 12 стравами, дівчата дякували і відходили в темну ніч тихими святковими вулицями Львова до в’язниці, щоб там передати їжу. Ця “коляда” в’язням була невідлучною частиною нашого Свят-Вечора.
Щойно після куті дзвінок при входових дверях дзвонив вдруге. Тоді одна із молодших тет ішла до дверей і, ствердивши, що нікого немає, просила бабуню “заглянути” до сальону. Бабуня відкривала білі високі двері, а там у повній красі миготіла десятками свічечок, величава ялинка. Всі з подивом і шумом підходили до неї, тета Ляля сідала до фортепіяну і ціла родина співала “Бог предвічний”, а далі інші коляди. Ніхто не спішився розвивати дарунки, їх бо було обмаль. Дітей обдаровував, звичайно, св. Миколай, а “під ялинку” діставали вони лише дрібнички. Старші взагалі не обмінювалися подарунками.
Зате колядували гарно і довго, а відтак сідали біля ялинки за кавою і солодким. Часами вже того вечора приходили перші колядники, звичайно саме студенти, яким дідусь допомагав у їхніх політичних “пригодах”. Але колядники відвідували дім при вул. Сикстуській усі три дні свят. Усі прегарно колядували, без звізди і без снігу, але також часто без збіркової листи, а так просто, щоб дідусеві і бабусі поколядувати і подякувати за їхню працю в громаді, а їх частували тістечками і чаєм.
У нашій родині не було звичаю іти до церкви на Всеночне. Але дідусь, що цілий рік служив кожного дня до Служби Божої, в часі Різдва ще довше ніж будь-коли перебував у церкві св. Юра. Ми ішли звичайно на “дванадцяту”, щоб послухати колядок, і побачити людей, яких була тьма-тьменна. Вже на Різдво у кухні бабуненого господарства знову кипіла праця. Третього ж дня припадало свято св. Стефана ім’янини діда, а з тим сподіваний приплив віншувальників, що відвідували цілий день дім Федаків. Приходили різні: молоді і старі, багаті і бідні, достойні і менше достойні. Не бракувало часом між ними навіть львівських “батярів”, які сиділи на “Бригідках” з членами родини дідуся, або знали його, як приходив до тюрми до тих, що їх боронив у політичних процесах. Усіх гостей вітали однаково тепло, сердечно і гідно, а дідусь мав для кожного усміх та веселе слово.
Для мене цей день був завершенням Різдва, виїмковим святом. Особливо, коли поміж достойними гостями був довгі роки Митрополит Андрей Шептицький, який дружив з дідусем із часів спільного перебування на Сибірі у Першій світовій війні. Митрополита несли в кріслі на перший (європейський) поверх дому кількох питомців, напереміну. Відтак він сидів на передовому місці в їдальні, а я мусіла підійти, щоб поцілувати руку та сказати різдвяні привітання. Він добряче усміхався, а далі вів розмову з дідом, випитуючи про дочок, синів і зятів. Усіх їх знав поіменно і знав про їхні не завжди легкі долі, зв’язані із підпільною діяльністю.
Після такого величавого завершення, Сикстуська 48 поверталася до буденщини. Але не зовсім, бо в сальоні пишалася ялинка аж до Водохреща, а воно було у Львові не абияким святом, на яке збиралися на Ринку при славних студнях усі українці, хоча, звичайно, в цей час тиснув мороз і лежав сніг. Але тоді Львів показував різко своє українське обличчя, як і показував у часі Різдва. У ці січневі дні Львів був твердинею українських традицій, а їх нерозривною частиною цей дім при вулиці Сикстуській.
Допис проілюстровано акварелями Карла Ларсона (Carl Larsson)
