НАШЕ ХАРЧУВАННЯ[1]
Настали часи, коли господиня мусить щораз більше оглядатись і підчислювати щоденний бюджет. До того ми стали вибагливі: все те, що легко доступне, нам уже не смакує. Раз у раз шукаємо чогось нового на нашому столі. Дарма, що сила реклями захвалює нам різні присмаки!
Тому з радістю звертаємось до страв, які приготовляли наші матері й бабуні. В тих часах, коли жилося скромно й ощадно, вони користали з харчевих сирівців, що їх продукувала наша земля. І з того виконували такі кулінарні чуда-дива, що їх досі не можемо забути. Випорожнені полумиски, чисто позмітані тарілки свідчили про доброту страв і це була найкраща похвала для господині. Здорові діти, червонощокі дівчата і хлопці – це були наявні докази доброго, відповідного харчування.
Не маю на цілі критикувати модерної кухні, бо вона достосована до вимог новітнього життя і багатьом людям відповідає. Та хочу заохотити наше жіноцтво, щоб не кидалося безкритично на всі новинки. Треба оглядатись на наших тутешніх учителів, англійців, що так консервативно зберегли свій стиль життя в нових умовинах. Вони не виреклись ні одної своєї страви. Те саме з євреями, що привезли сюди свої замилування й по ресторанах реклямують наші «кнішес»[2] і «латрукшес».
Оті стародавні страви ще продовжуються в багатьох наших домах. Цікаво було б дістати приписи, випробувані цілими ґенераціями наших господинь. Оці записки на пожовклих листках дуже часто в спадщині мати складала своїй дочці в розмальовану скриню.
“Наше Життя”, 1960, ч.2., ст.19 
“Наше Життя”, 1960, ч.2., ст. 20
Тому й хочу прохати всіх тих, що мають такі стародавні приписи – надсилати їх до редакції «Нашого життя»[3]. Нераз із ними зв’язаний якийсь спогад або якась дорога нам особа. Зазначіть при цьому й ту обставину. У спогадах Ізидори Борисової[4] про с. Колодяжне, де жила колись родина Косачів, є згадка про те, що Леся Українка любила пекти англійський кекс. Як гарно було б дістати припис його і знати, яке печиво любила ця наша найбільша поетка!
Я вже зробила в тому початок, подаючи припис на іменинний пиріг, що його пекла моя мати[5]. Тепер видобуваю знов щось із свого грубого куховарського зшитка. Цей дактилевий корж їла я у пані Юзичинської у Львові, вдови по священику, мами моєї приятельки Зоні[6]. Була я в них на Великодні свята і покуштувавши, засмакувала. Добряча пані Юзичинська пекла для мене кілька разів цей корж на свята, але я пізніш, хоч припису не знала, таки відтворила його, правда по кількаразовій пробі. Припис подаю у куховарській частині.
Дактилевий корж за переписом Ганни Франко-Ключко 
Дактилевий корж за переписом Ганни Франко-Ключко
Дактилевий корж[7]
Потрібно:
½ ф. обібраного і змеленого мигдалю
½ ф. дактилів[8], порізаних на тонкі пасочки
4 білки
½ ф. цукру-мучки
Бісквіт (андрут[9]) або оплаток[10] на підставу
Лист (бляху) помастити тоненько олією і виложити андрутами чи оплатками. Холодні білки вбити на тугий шум, додати сок із цитрини й бити дальше збивачем, додаючи ложкою цукор. Коли вже шум убитий, додавати ложкою змелену на машинці мигдаль і легко вимішувати. Вкінці додати дактилі і також легко вимішати. Пекти легко при 350 ст[упнях]. За пів години заглянути до печі. У глибині тісто повинно бути рожеве, зверху твориться шкаралупа. Якщо так, тоді корж готовий. Дати простигнути. Різати ножем, замоченим у гарячу воду.
Переписи взяті з архіву часопису “Наше Життя” Союзу Україну Америки.
[1] Уперше опубліковано: Франко-Ключко Г. Наше харчування / Ганна Франко-Ключко // Наше життя. 1960. Ч. 2 (лютий). С. 19.
[2] «Кнішес» (ідиш) – єврейська страва, пиріжки з різними начинками.
[3] «Наше життя» (англ. «Our life») – художньо-публіцистичний часопис, що його видає Союз українок Америки. Заснований у 1944 році.
[4] Косач-Борисова Ізидора Петрівна (1888–1980) – українська мемуаристка, громадська і культурна діячка, рідна сестра Лесі Українки. Автор спогадів «Про Людмилу Старицьку-Черняхівську», «Михайло Васильович Кривинюк», «Зелений Гай», «Про похорон Лесі Українки», «Михайло Віталійович Лисенко в родинному та дружньому оточенні», «Леся Українка в оточенні близьких – родини і друзів». Тут Анна Франко-Ключко має на увазі мемуари «Колодяжне (До біографії Лесі Українки)», що публікувалися у журналі «Наше життя» (1952. – Ч. 7-8, липень-серпень. – С. 3–4; Ч. 8 (9), вересень. – С. 23–24; Ч. 9 (10), жовтень. – С. 23–24; Ч. 10 (11), листопад. – С. 23–24; Ч. 11 (12), грудень. – С. 21–22).
[5] …припис на іменинний пиріг, що його пекла моя мати. – Йдеться про публікацію: Франко-Ключко Г. Іменинний пиріг // Наше життя. 1958. Ч. 5 (травень). С. 5, 8, 20.
[6] Юзичинська Софія-Йосифа Омелянівна (1888–?) – приятелька Анни Франко-Ключко. Єдина донька Марії-Лисавети Іларіонівни (з роду Поповичів) та Омеляна Івановича Юзичинських (1852–1906). Анна Франко помилилася: батько Софії Юзичинської був не священником, а поштовим офіціалістом (службовцем дирекції пошти та телеграфів) у Львові. Натомість її мати походила зі священничого роду. Софія Юзичинська навчалась у Львівському та Віденському університетах. Як і Анна Франко, закінчила курси сестер милосердя. Коли Анна Франко у червні 1914 р. виїхала до Києва, то подруга часто провідувала її батьків. Невипадково Іван Франко присвятив їй поезію «Не мовчи, коли, гордо пишаючись…» (написана 3 лютого 1916 р.). Софія Юзичинська мешкала у Львові на вул. Бема, 10 (нині вул. Ярослава Мудрого, 10).
[7] Уперше опубліковано: Наше життя. 1960. Ч. 2 (лютий). С. 20; за підписом «Подала Ганна Франко-Ключко».
[8] Дактилі – плід дактилевої пальми, фінік.
[9] Андрут – вафлі.
[10] Оплаток – тонка біла прісна пластинка хліба, що випікається з білого борошна та води без додавання дріжджів.
