Як львівські роми святкують Великдень

та загалом про їхні традиції розповідає Микола Юрченко, ром, голова Громадської організації Рома України “Терніпе”, корінний львів’янин.

Це мав бути репортаж. Наш кореспондент, як ми собі уявляли, піде в гості до львівських ромів, поспостерігає, як вони готуються до Великодня, як печуть свою особливу паску, про яку в народі так багато розмов, розпитає у них про традиції, і потім розповість про це все вам, дорогі наші читачі. Але карантин зруйнував всі наші плани.

Проте ми швидко адаптували нашу ідею до обставин. Тож, пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Миколою Юрченком. Позаочі цього пана називають «головним львівським ромом». Він корінний львів’янин у першому поколінні і добре знає, як влаштоване життя львівських ромів, до того ж очолює львівську організацію ромів «Терніпе», що ставить своїм завданням, зокрема, руйнувати поширені стереотипи про ромів.

Усіх заходів карантину під час інтерв’ю було дотримано, адже ми провели його телефоном.

Отож, слово Миколі Юрченкові.

Звідки у Львові з’явились роми

Історія ромів на території України налічує більш як 600 років. Є архівні дані, які це підтверджують — документи, які князь, чи хто там тоді був, видав ватажку ромському.

На Львівщині роми з’явились у післявоєнний час. Я маю на увазі Другу світову війну. До війни тут жили польські роми, але, на жаль, коли прийшли нацисти, вони винищили їх разом з євреями всіх до ноги. Я спілкувався з науковцями, вони кажуть, що є документ, що на Львівщині роми — якщо говорити про польських — жили дуже давно: ще за Австрії чи до Австрії тут в місті були домівки, де були зареєстровані роми.

Після війни сюди почали переїжджати роми зі сходу України. Наприклад, моя родина — з Дніпропетровської області, переїхали сюди у 1953-му році. Мій тато тоді ще був малий, ходив тут до школи, згодом оженився. Виходить, що львівські роми мого віку — це перше покоління корінних львів’ян.

Крім дніпровських, сюди мігрували і живуть тут луганські, запорізькі роми. Їхали сюди, бо на той час тут було простіше з роботою. Велике місто і ромів тоді тут не було.

Громада ромів у Львові не дуже велика — близько 1000 людей, якщо всіх порахувати і додати ще тих, що живуть біля Львова. За останні десять-дванадцять років у нас з’явились поселення ромів, які з Закарпаття приїжджають, — ви їх могли бачити на вокзалі, вони по всій області розкидані. Таких поселень є близько дванадцяти, там по тридцять-п’ятдесят людей працюють, живуть… Ну, в лапках «живуть» — в лісі живуть.

Компактно в нас ще є роми в Дрогобичі — там вони також віддавна живуть. Але це не «східняки», вони прийшли з того боку — з Угорщини… На жаль, попри те, що вони знаходяться за якихось 100 кілометрів від нас, ми з ними практично не контактуємо.

Більшість групи львівських ромів складають так звані «серви», їх ще називають «українські роми». В принципі, ми й самі себе так називаємо. Бо є різні роми: угорські роми, польські, — а ми є українські. Це, напевно, найбільша група ромів, яка живе в Україні.

Чим львівські роми відрізняються від кримських

Зазвичай роми, якщо живуть в певному місці з покоління в покоління, призвичаюються до зовнішнього середовища: вони так само вдягаються, звичаї ті самі сповідують. Їх не відрізниш від місцевого населення.

Наприклад, в Криму ви не збагнете, де татарин, а де ром — вони такі ж чорноголові, вдягаються так само. Звичайно, вони і віру беруть ту саму, яка переважає серед місцевих. Взагалі, “крими” — це ціла етногрупа ромів, діди-прадіди яких були вихідцями з Криму. Кримські громади ромів на сьогодні є на Херсонщині, Миколаївщині, Запоріжжі та інших регіонах. Але у Львові, наприклад, їх нема.

У Криму роми — мусульмани, на Львівщині — християни. Це, напевно, тягнеться ще з тих давніх часів, коли наші предки мігрували з Індії — це було Х-те століття. І от, де вони осідали, то переймали тамтешні звичаї, для того щоби вижити і співіснувати з людьми навколо. Якщо подивимось на Україну, то побачимо, що у ромів навіть діалект в різних регіонах різний.

То лише на перший погляд всі роми однакові, а насправді ми всі дуже різні. Ромів і називають так, як звуть місцевих: в Україні (на материковій частині нашої держави. — ред.) це зазвичай українські імена, а в Криму беруть імена, які поширені у татар. От, у мене дід був Микола, то мене Миколою назвали. А мого брата назвали Михайло — як другого діда. І так ці імена передаються. Якби в мене був син, а не донька, я б його також назвав так, як звали мого батька.

Різдво з ромським колоритом

Серед львівських ромів є і православні, і греко-католики. За останній час з’явилися в нас і протестанти — маю на увазі баптистів. Так само, як і українська громада тут поділяється на різні конфесії. Особливої різниці немає. Ті самі релігійні свята у нас проходять так само, як всюди в Галичині.

На Різдво готуємо так само дванадцять страв. Основне — це мають бути пиріжки з картоплею, смажені на сковорідці, борщ холодний (в нас можуть його приготувати за день, за два навіть, щоби настоявся). Ще: риба смажена і звичайна, грибочки мариновані, огірки, помідори… Ну і, звісно, кутя. Звичайний український стіл. Там нема таких страв, яких би ви на українському столі не побачили.

Хоча є моменти: у нас, якщо хтось тримає коней, то він може під час коляди ще й коня в хату завести. Це якщо дім великий, особняк. Кінь у нас асоціюється з достатком. Завести його до хати — це побажання, щоб весь наступний рік був щасливий, щоб все у господарів було гаразд.

Унікальне свято, яке відзначають лише роми

Є в нас таке суто ромське свято, яке називається «Каша» — його святкують навесні, у травні. Коріння цього свята йдуть в ті часи, коли наш народ вів кочовий спосіб життя.

Мабуть, ви знаєте, що 1956 року Хрущов ввів указ, яким заборонив ромам кочувати по території Радянського Союзу. Там програма ціла була: ромів селили по селах, містах, забезпечували їх житлом, робочими місцями; дітям дали змогу ходити до школи, в дитячі садки. І тоді так «присадили» ромів на землю. А до того вони кочували.

Кочування — це не те, що ходять там і щось просять. Ні. Жебранням займалась дуже маленька частка. У людей були коні, були гарні кибитки, вони брали з собою дітей, їсти-пити, і їздили по містах, містечках. Займались тим, що продавали коней. Або й пошту перевозили з села в село, як зараз «Нова пошта».

Люди у віддалених селах навіть їх очікували, бо вони, як приїжджали, то організовували ярмарку, там були ковалі, там співали, танцювали. То була для місцевого населення така атракція. Бо ж не було раніше таких закладів, як кінотеатр абощо. Давно то було.

Але львівські роми пам’ятають ті часи і відзначають це свято. На «Кашу» ми збираємось родинами — більшими або меншими групами — і їдемо до лісу. Якщо в когось нема змоги виїхати до лісу, то просто в себе на подвір’ї збираються.

Розпалюють багаття, ставлять казан, обсмажують в ньому курей, яких перед тим вдома зварили, додають спеції, заправляють пшоном, і воно там собі вариться. А вже під кінець, за хвилин десять перед тим, як знімати страву з вогню, можуть ще пару парноре (яєць. — ред.) в неї вбити. Кашу в нас варять чоловіки, то ще іноді столову ложку коньяку в неї додають для смаку.

Звісно, крім каші, потім там готують шашлики… хто що тільки захоче.

Чому то робилося? В ті часи, як роми ще кочували, вони після зимівлі виїжджали до лісу і дивилися по природі, чи підсохла дорога, чи достатньо вже трави — чи можуть вони вже виїжджати кочувати. Цілий день проводили на природі, спостерігали. Зараз вже, звісно, ніхто ніде не кочує, але традицію шануємо. Я пам’ятаю, як з татом їздив на «Кашу», то нас могло і сорок людей зібратися в лісі.

Любов, роми і сучасні технології

Дуже багато чого з наших звичаїв відходить, поступово відмирає. От, у нас заведено, щоб наречена була цнотливою. Також у нас парубок не може просто так на вулиці підійти і запропонувати дівчині зустрічатись. Ні. Він має піти до батьків дівчини, запитати їхнього дозволу. Я знаю, що в нас один хлопець їздив в інше місто до родини дівчини, з якою він хотів зустрічатись, щоб вони на нього подивились. Він там побув і родині не сподобався. На тому любов закінчилась.

Якщо ж все гаразд і родина дає своє добро, то хлопець з дівчиною можуть зустрічатись. Але нема такого, щоб вони рік-два разом ходили. Буквально до місяця часу вони можуть позустрічатися, і тоді, якщо один одному подобаються, їхні батьки між собою починають домовлятись про весілля. Я зі своєю майбутньою дружиною зустрічався два тижні, перш ніж женитись.

Але зараз все стрімко змінюється, є інтернет-знайомства, і наша молодь вже може спілкуватись там і по три місяці, і тому подібне. Є такі, які вивчаються у вищих учбових закладах, — там ж теж якийсь колектив є, спілкування. Раніше то була така більш замкнута в нас спільнота. Та, попри все, своїх дівчат ми виховуємо в тих же традиціях, як жили їхні бабця і дід.

Особлива пічка для випікання паски

Наша молодь уже більш інтегрована в українське суспільство. Якщо говорити про Паску, то в нас, як і в українських родинах, молодь уже не так строго дотримується великоднього посту, як старше покоління.

Саму паску до цього часу деякі ромські родини випікають у спеціальних пічках. Їх ще називають руськими пічками — може, ви бачили такі в старих фільмах. В Україні по селах їх так само багато було, і зараз подекуди зустрічаються. На Закарпатті люди, я бачив, ще досі в таких пічках печуть хліб, звичайні українці.

Роми, які живуть в особняку, будують таку пічку в себе на подвір’ї. Використовують її тільки раз на рік, коли печуть паски. У Львові в минулому році було десь десять пічок. Зараз може бути вісім. Я знаю, що на Грінченка одна пічка була, на Ковальській. Була колись ще на Зеленій, але потім люди переїхали, продали свій будинок і тої пічки не стало.

Ромські паски. Львів, Збоїща, 2006 рік.
Фото: Віталій Грабар / LUFA / ГПУ

Пічку збудувати, скажу я вам, це є дороге задоволення. Потім, її ж кожного року перед тим, як розпалити, треба замазати, — щоб вона дірок не мала, щоб дах був нормальний. А через десять-дванадцять років пічку треба розібрати у будувати нову, бо за цей час вона буквально вигорає і розвалюється.

Крім того, майстрів-пічників з кожним роком знайти все важче. Зразу кажу, що це не самі роми їх, пічки, будують. Це знаходили на селах таких старих дядьків, які вміють це робити. В принципі, там нічого особливого нема — звичайна пічка з цегли і глини. Тільки от з майстрами проблема.

Паска-гігант: як це вдається

Випікання паски — це в нас цілий процес. Попередньо замовляємо такі спеціальні форми. Вони видовжені, високі — приблизно півметрові. Як відро, тільки відро на кінці розширяється, а форма для паски повністю пряма.

Потім йдемо на пошту. Там в них є такий гарний папір, в який загортають бандеролі. Він цупкий, не горить. І потім йдемо на закупи: купуємо 100 парноре (яєць — ред.), масло і все, що потрібно.

Напередодні Великодня наші жінки збираються вночі і замішують тісто. Місять його руками, це довгий процес, бо тісто має бути пухке. Потім воно має підрости. Коли воно виростає, вони ділять його, і виходять такі два баняка з тістом.

«Паска виростає в середньому до 80 сантиметрів. Є ще вищі, але то вже ризик…»

Відтак закладають у пічку дрова і запалюють її. Напалюють приблизно годину. Далі жінки підходять, підносять газетку і дивляться, чи пічка вже добре напалена. Якщо так, то приходить черга чоловіків закладати у пічку форми з тістом. От, беруть вдягають на мене такі різні одежі, фартух, — бо коли ту форму береш на руки і залазиш в пічку, щоб її поставити, то трішки гарячкувато. (Сміється.) Тому, коли йдеш до печі, треба мати добре серце.

Ромські паски. Львів, Збоїща, 2006 рік.
Фото: Віталій Грабар / LUFA / ГПУ

Отже, поставили ті форми і пішов процес випікання. В результаті паска виростає в середньому до 80 сантиметрів. Є ще вищі, але то вже ризик, що всередині паска може бути пуста.

Символізм ромської паски

Такими паски пекли ще наші батьки, до них — їхні батьки. Вважається, що чим паска більша, тим більше добробуту в домівці, тим здоровіші будуть всі рідні і тому подібне. Паску ж випікають цілою родиною, всі процеси виконуються так само, як 100 років тому. І всі дуже хвилюються, щоб та паска не згоріла або щоб не була сира. Для всіх важливо, щоб вона була якнайбільша, якнайсмачніша.

Але за останні десять років ті, хто купили квартири, де немає змоги збудувати пічку, або ж вони фінансово не можуть собі її дозволити, бо, повторюсь, це недешево, печуть паски у духовках. Ці паски вже не такі великі, звичайні — такі, які можна спекти в духовці. На сьогодні вже більше половини ромів печуть паски в духовках. Тому, я думаю, що з кожним роком традиція високих пасок у печах відступатиме на другий план.

Великдень по-ромськи

У великодній кошик кладемо все те саме, що й українці: ковбасу, крашанки — там нема нічого такого особливого. Єдине, що сам кошик великий, бо паски великі. Там рушничок вишитий. Свічечка. Кавалок сала можуть покласти. Сіль.

Святити паску роми ходять до церкви хто в суботу увечері, хто — в неділю зранку, але основна маса таки в суботу ввечері. Усі гарно вбрані. Для нашої молоді це нагода познайомитись між собою, поспілкуватись. Після церкви їдемо додому.

Зранку наступного дня вся родина збирається, накриваємо стіл, беремо цей кошик, який з церкви привезли, і всім в тарілки кладемо все свячене. Господар родини бере паску, ставить її на велику тацю і найбільшим ножем який є в домі розрізає її навпіл. В цей момент всі переживають, щоб вона не виявилась всередині пуста, а була повна, бо це тоді вважається, що рік буде повний, здоровий. Це одна з прикмет, що все буде добре той рік, до другої Паски. Якщо паска повна, то тоді всі один одного вітають і христосаються. Далі снідають, як і в кожній українській родині.

Якщо приходить хтось до вас в гості, то частуєте його паскою. Він не може відмовитись, має спробувати і побажати вам всього найкращого. Гість з собою, як правило, ще й свою паску приносить, щоб і ви спробували.

Як роми ставляться до магазинних пасок

Магазинну паску не купуємо. Паска, хай маленька, але має бути спечена своїми руками. Так, колись в нас у пічках і по дванадцять великих пасок випікали, а тепер у духовці дві-три пасочки. Але це все-таки цілий процес і його треба дотримуватись.

Знаєте, от єдине, що коли з’явились оті італійські паски (Пенетоне – ред), то ми їх просто брали як солодке до столу.

Чому роми влаштовують застілля на цвинтарі

На Провідну неділю роми збираються на цвинтарі і там накривають столи. Намагаються, щоби той стіл був навіть багатший, ніж у них вдома, — щоб там всього було повно: паска, різні делікатеси…

У Брюховичах на кладовищі є таке поле, де більшість ромів лежать одне біля одного. Дуже багато людей там поховано. І там всі роми з’їжджаються цілими родинами на провідну неділю. І то весь день займає, бо ти маєш і до інших підійти, щоб пом’янути їхніх родичів, і до себе покликати.

Може, люди зі сторони й дивуються, коли бачать на кладовищі такі столи, ромів, які там їдять, п’ють, бо в українських родинах так не прийнято. А в нас, бачите, є такий давній звичай. По всій Україні роми його дотримуються.

Рецепт ромської паски*:

*З розрахунку на 6 великих пасок

• 3 л молока
• 3 кг масла
• 400-500 г дріжджів
• 150-170 парноре (яєць — ред.)
• 5 кг цукру
• 8-10 кг борошна
• 0,5 кг родзинок
• 15 пакетів ванільного цукру
• 300 г цукатів, за бажанням

Фото надані Миколою Юрченком (якщо не вказано інше)

Записав Василь Скріба