Її короваї були на весіллях в десятках чи й сотнях українських родин. Вони подорожували Америкою і до України. Ці короваї є справжніми витворами мистецтва, а те, як натхненно ця тендітна пані про них розповідає – вартує слухати. Я слухала і записувала.
Ляриса Зєлик (з дому Палідвор) народилася 27 травня 1932 року в Рожнітові повіт Долина на Бойківщині (тепер Рожнятів, Калуський район, Ів-Франківська область). Мама закінчила вчительську семінарію, тато був правником, захистив докторат в Яґеллонському університеті в Кракові.
Частина родини пережила страхіття першої совєцької окупації 1939-1941 років, тому родина Палідворів вирішила тікати заздалегідь. Певний час вони мешкали на Лемківщині, в Словаччині, а пізніше в Австрії і Німеччині. Після закінчення війни добираються до американської зони у Байройті, де до 1949 року мешкають в таборі Ді-Пі «Леопольд Касерне» (Displaced Persons Camp Leopold Kaserne) звідки перебираються до США. Зараз пані Ляриса з родиною мешкає у Ню Йорку.
Пані Ляриса є активною членкою Союзу Українок Америки та пластункою. Є однією із засновниць господарських курсів в Гантері та при Українському Музеї в Ню Йорку. Практикуюча коровайниця з 1980-х років.
Початок зацікавлення
Пані Ляриса з дитинства залюблена в народнім мистецтві. Її першим захопленням стала вишивка, згодом вона опанувала писанки, розпис кераміки, плетіння ґєрданів. Пізніше, в 1980-х до цього додалося захоплення випічкою українських ритуальних хлібів, а особливо її зацікавили короваї.
— Коли ми приїхали з ДіПі таборів, тут були тяжкі початки в Америці, заки ми закліматизувалися, так шо навіть як було весілля, то тільки був боханець хліба і сіль, шоби витати, – пригадує пані Ляриса. – Але ніхто навіть не думав про коровай. На моїм весіллю, і на весіллях у всіх моїх знайомих, ми не мали короваїв.. А потому, поволи поволи зачало відроджуватися – десь не десь.
Якогось літа в Гантері (гірська місцевість в штаті Ню Йорк, де багато українців побудували собі літні будинки – ред.) я зайшла до своєї сусідки Слави Стасюк в момент, коли вона якраз виносила з хати щойно спечений коровай, прибраний пташками. Я такого ще ніколи в життю не бачила! І таке воно мені стало приємним, що відразу подумала – це буде моє наступне замилування в народнім мистецтві…
З того часу пані Ляриса почала переймати науку у пані Слави Стасюк, яка завжди її підтримувала та надихала. Вона досі зберігає перепис тіста для короваю від пані Слави:
Перші короваї
Свій перший коровай пані Ляриса пам’ятає по сей день. Вона спекла його з нагоди 50-ліття вінчання її батьків, на яку зібралася уся родина з США та Канади
— Патички були не обвинені тістом, пташки були подібні на жаби… Але всім, ясно, він страшно сподобався! Правда, я його тоді навіть не покраяла, бо як вже він виглядав то виглядав, але я боялася, що як не буде смачний, то вже буде траґєдія! (сміється)
Курси весільного печива в Ню Йорку
На кінець ХХ століття в українській діаспорі Америки припало відродження інтересу до обрядового печива. В українських осередках у різних Штатах, при активній участі членок Союзу Українок Америки починають організовуватися курси для усіх бажаючих навчитися пекти українське традиційне печиво. Одним із таких став курс у Гантері, які започаткували пані Слава, пані Ляриса та ще кілька активних жінок. Пізніше, вже в 2000-х пані Ляриса стане однією із зачинательок подібного курсу в Українському Музеї Ню Йорка.
— Перший курс (в Музеї – ред.) став дуже успішним, всі про нього писали! На нього приїхали пані з інших Штатів, навіть із Канади! Його фільмував пан Луговий (режисер українського походження – ред.) з Монтреалю. Я була головна коровайниця, Люба Волинець (кураторка колекції народного мистецтва Українського Музею в Ню Йорку – ред.) розповідала про символіку, про ґенезу.. Було залучено ще багато жінок, які помагали в кухні закулісово..
Нижче подаємо статтю з The Ukrainian Weekly “What’s a Ukrainian wedding without a “korovai”? в якій йдеться про початок курсів в Українському Музеї Ню Йорку.
Курси в Ню Йоркському Українському Музеї стали настільки успішними, що навіть самі організаторки не сподівалися на такий відклик. Для кожного курсу готуються спеціальні порадники. Пані Ляриса поділилася рукописом одного з перших:
— Ми думали, що прийдуть мами і бабці, щоб навчити своїх дітей.. Ні! приходили молоді – молодий, молода… Приходив тато з трьома доньками з Пенсильванії, вони приїхали бо мали ше четверту доньку, яка виходила заміж.. і вони тихонько раненько вислизнули з хати, щоби навчитися як коровай зробити і зробити її несподіванку на весіллі. І їм дууже добре вдалося! Так шо багато таких зацікавлень було і багато було людей, що вже майже забули говорити по-українськи, але ще говорили “о, моя бабі то робив! о, як то було гарно!” і плакали від того, що навчилися чогось, що їх баба робила в хаті.
Ці курси печива в Музеї в Ню Йорку активно діють до сих пір і мають кілька різних класів – Різдвяне печиво, Великоднє печиво та Весільне печиво. Окрім цього, тут проводять курси вишивання та ткацтва.
Старі традиції, нові традиції
Навчаючись та вдосконалюючись сама та навчаючи інших пекти короваї, пані Ляриса обов’язково розповідає і про обрядове значення цього весільного хліба, про традиції декорування, і про різноманітні ритуали, що супроводжують випікання.
— Коровай – це весільний хліб, він є символом подружжя, його наділяють магічною силою, він скріплює собою шлюбну присягу. Коровай мало місити сім щасливих жінок, які не могли мати жодної злої думки на умі. Перше вони вмивалися, потім молилися до пана Бога, до Марії, до Святого Миколая, до всіх ангéлів … співали при тому різні ритуальні пісні … все, щоби коровай вдався … А ще вони мусили принести муку з семи млинів, яйця від сімох курок, молока від сімох корів, води з семи криниць.. і так вони пекли цей коровай.
Попри дуже глибоке розуміння традицій, пані Ляриса зауважує, що зараз їх дотримуватися практично не реально. Інколи обговорення традицій породжує несподівані жарти.
— Наші курсантки завжди питаються, чи ми додержуємося традиції, чи ми купили яйця бодай в сімох різних склепах… на то Люба (Волинець – ред.) завжди мала відповідь: “Ні, ми того не могли зробити, але наша головна коровайниця живе на Сьомій вулиці!” – так що то вже було запевнення, шо коровай вдасться!
Гільце 
Коровай з гільцем 
Коровай з “качечками” 
Коровай “Кучерявий”
Українська весільна традиція споконвіку об’єднана короваєм. Але в кожному реґіоні є свої особливості прикрашання, і про них завжди пані Ляриса розповідає своїм ученицям. Також, серед різних стилів короваїв пані Ляриса має своїх “улюбленців”.
— На початках я була захоплена гуцульським короваєм. Бо весілля то є щаслива оказія.. і та гілка, і ті стяжочки, і ті пташечки – то всьо мене манило, за очі хапало. Але чим більше я студіювала, чим більше читала.. то мене все більше привертало до самого хліба, до головної суті і ритуалу. Так я зачарувалася подільськими короваями, бо вони мали тільки сам хліб, коровай.. але він і всі його прикраси були так майстерно вироблені, як витвір мистецтва. Мене зачаровували всі ті символи, що мусіли бути, що забезпечували молодій парі добробут і щастя. Тепер я роблю і одні і другі.. але для мене є більший challenge зробити поверхню таку точну, таку символічну, щоби кожна річ була окремо, а разом з тим – разом.
Якою б не була майстерність коровайниць і зацікавленість курсанток, але показати весь процес печення короваю на кількагодинному занятті є майже неможливо. Тому пані Ляриса з колежанками вдаються до певних shortcuts.
— Для курсів в Гантері я завжди готувала кілька гілок – одну таку, якби я її щойно вирубала, другу гілку вже обчімхану, третю гілку з тістом, а четверту – вже прикрашену.. А для Ню Йорку я придумала таке, що якби хтось має бажання мати “гільце”, але немає змоги його зробити, то я брала довгі skewers (шпажки – ред.), обмотувала тістом і пекла зо 10… 15… і наверха настромлювала пташка, а тут (показує верх і середину палички – ред.) зав’язувала стяжечки. Такі прикрашені патички я вкладала навколо коровая, і воно мало таку форму… не гілки точно, але було святочне і гарне… тож, щоб якби хтось не має лісу близько, міг традиційно прикрасити свій коровай.
Коровай, декорований srewers, стяжками і пташками 
Коровай, декорований srewers, рожами і барвінком
Окрім короваїв пані Ляриса практикує також інші види весільного хліба і розказує про них на курсах.
— Є коровай, що пекли в домі молодої, а є – що в домі молодого. Побутує дуже хибна думка, що молодих вітають короваєм! Ні, для того є окремий хліб, набагато менший і не так багато прикрашений, всередині – маленька мисочка з сіллю, і власне тим хлібом батьки вітають молодих, коли вони заходять перший раз як одружені.
Дивень 
Вітальний хліб із сіллю
— А ще є багато іншого весільного печива – Дивень, Борона, Колачики, Побігущі… Дивень в деяких регіонах то коровай молодої, з двома прикрашеними патичками, через які молода дивилася на молодого. Борону давали татові молодої на знак того, що відходить донька з хати, і, значить, відходить робоча сила. Калачики роздавали гостям як йшли додому. Побігущі – то округлі калачики з діркою всередині, з якими молода і дружки ходили і запрошували на весілля.
Усі ці види весільного хліба, а також кілька різно декорованих короваїв, пані Ляриса пекла на весілля своєї молодшої доньки Ксені:
Коровай з весілля доньки Ксені 
Коровай з весілля доньки Ксені 
Коровай з весілля доньки Ксені 
Коровай з весілля доньки Ксені 
Коровай з весілля доньки Ксені 
Коровай з весілля доньки Ксені
На перетині традицій
Коровай із слониками
В мультикультурному світі “чиста традиція” може існувати хіба що в теорії. Часто відвідувачами курсів в Ню Йоркському Українському Музеї є не лише українці, а й молоді американці.
— Мені завжди дуже приємно, як приходить мішане подружжя, приміром американець і українка, і він ТАК ті пташки ліпить… ТАК ті патички накладає.. і ТАК хоче рівненько то зробити… аж трохи дивно, що вони такі зацікавлені.
Коровай це завжди символ об’єдання молодої родини. Проте деколи він стає ще більш символічним ніж зазвичай.
— Я мала одну курсантку, українку, син якої женився, не пригадую чи з індийкою чи з пакістанкою. І вона дуже хотіла зробити коровай, але такий, щоб він був і дуже традиційним, але разом з тим додати чогось індийського, щоби продемонструвати прийняття сторони нареченої … і вона зробила дуже гарний коровай, і поміж шишки, поміж пташки, вложила з тіста маленьких слоників! Бо слоники є символом сили. І це не відібрало нічого традиційного від її короваю і все дуже естетично виглядало. Тож і українська родина була задоволена, і індійська родина була задоволена, і сам коровай був знаменитим!
Коровай із слонями 
Коровай із слонями
Коровай потрібно їсти
Пані Ляриса вважає, що одною із найважливіших традицій стосовно короваю є та, що його потрібно з’їсти.
— Це своєрідне причастя всіх навколо … родичі, гості їдять кусочок короваю і цим приймають молоду родину до своєї громади.. Я завжди намагаюся розказати, що коровай не для того щоб “декоративно поставити”, а для того, щоб з гістьми поділитися … є мисочка меду і ви мачаєте той коровай і частуєте кожну людину … і то дуже гарний звичай, коли всі гості зберуться, візьмуть той кусочок і з’їдять.
Бажання об’єднати часом такі різні традиції молодих родин дуже часто стає початком для творення нових традицій.
— Я пекла коровай на одне весілля, – згадує пані Ляриса, – молодий був американський українець, а молода – з південної Америки. І той коровай був великий, не три… чотириповерховий! Молоді вирішили, що будуть мати мішане прийняття – їдження і українське і південноамериканське. І, як то звичайно, мали бути борщ і вареники, тому вирішили до борщу покраяти по кусочку короваю. І (сміється – ред.) мама молодого кождого разу, як до мене дзвонила, додавала кілько буде гостей… а я тільки все додавала ще один повéрх короваю, щоб вони мали чим поділитися…
Хтось мені потім сказав: “А як то так, нетрадиційно, щоб до борщу подавали коровай?” але я відповіла: “Традиційно в нас треба з’їсти кусок короваю на весіллю!“ Його не можна тільки поставити і потім викинути.
На сторожі доброго смаку
З ростом зацікавлення на традиційне весільне печиво з’явилася неочевидна проблема – стало дуже складно втримати традицію, стиль і добрий смак.
— Люди зацікавилися короваями все більше і більше, аж часом доходить аж трохи до пересади (перебільшення – ред.) Вже є багатоповерхові короваї, такі кольосальні… вже на горі є лебеді, цукрові маки, волошки. Слава Стасюк все говорила, що треба затримати традицію, і воювала з таким, то і я з тим воюю..
Знаєш, що є кітч? От до кітчу належать також і ті маки-волошки.. Я не маю нічо проти квітів (сміється – ред.), але все має бути до певної міри.
Чомусь люди не дивляться, чи щось є естетичним, традиційним, чи пасує до ситуації… а ше як посередині короваю тризуб поставити – то вже є найліпше шо може бути! А хтось інший побачить “О, як вони мали маки і волошки, а я ще поставлю ще якусь квітку!”. І з того робиться цілий город, і того короваю вже майже не видно… Такий коровай тратить свій споконвічний сенс і стає просто декорованим хлібом.
Не завжди виходить вчити на доброму прикладі. Бо традиція “з дому” завжди є стійкіша за будь які етнографічні розповіді.
— Колись ми в Музею думали зробити листівки із традиційними короваями для зразку, але то є майже неможлива річ. Я тобі скажу, як ми щось таке говоримо, то перший арґумент, шо ми дістанемо – “а моя баба не так робила!”. А як баба робила, то є кінець. А друга скаже: “а в мене в селі було так, і доки я жию, я буду так само так робити. Бо я хочу ше то задержати з України”.
Складно, і не знаю чи варто сперечатися з арґументами “мами і баби”, бо то є святе. І як ти раптом скажеш, шо як “мама робила”, то не значить, шо то було добре – то це є найгірше, шо ти можеш сказати. Бо ти образила маму, і її, і цілу родину, і ціле село, і пів області… Так шо з тим треба дуже обережно.. То треба писати, і писати.. Бо навіть, як я скажу, шо я є коровайниця: “Та шо там вона знає? Вона приїхала смаркуля і тепер буде нас вчити”. А з України також арґумент є – “Вони втікли, а тепер вона повчає нас”. Так шо ми багато не можем зробити, хоча хочем.
Коровай, декорований плашками, шишками, калиною, барвінком і збіжжям 
Декорація з платками і калинок
Для пані Ляриси печіння короваю є дуже відповідальною справою, в яку вона щораз вкладає серце і душу. Найбільше любить, коли їй довіряють і дають “вільну руку”, але завжди радо допомагає вибрати. Для цього в неї є ціла картотека спечених нею короваїв, з різних реґіонів України та різно удекорованих. Дуже часто молоді вибирають коровай з тої місцевості, з якої походить їхня родина.
— Але найгірше, що мені можуть сказати, що хочуть “скромний коровай, бо я є скромна” (сміється – ред.). І відразу питаюся – що то значить “скромний коровай”? Коровай є хліб на веселу оказію, і він є кольоровий, веселий, і смачний … але що значить скромний? “Ну, маленький, невеличкий…” Добре, ну то скажіть “маленький, невеличий”, але з тим “скромним” … як мені хтось скаже “скромний”, то так, якби мене вщипнув. Знаєш… бо нема скромного короваю! Маленький? – окєй.
Якщо хтось хоче зберегти коровай на довгі роки (а це цілком реально!), то Пані Ляриса завжди ділиться інструкцією, як це зробити.
Спекти коровай це мистецтво, ще й коштовне та часозатратне.
— Якщо коровай з гілкою, то я роблю тиждень цілий – і то я не рахую, що до ліса треба піти, гілку вирубати, потім вона сохне…А як я вже маю гілку зроблену, то сам коровай треба один день пекти, а один день прикрашати.. а ще кілька днів, по трошки, робити прикраси… Я не кажу, шо роблю це вісім годин денно, але роблю кілька… 5-6 годин шодня. І… правда… я є дуже… як то сказати? precise (точна – ред.) І як я собі придумала, що має бути вісім стяжочок, а є сім.. то я таки за тою восьмою полізу на драбині туди, де я їх тримаю.. і знайду ту стяжочку. Мій чоловік каже: та хто то буде знати? – я кажу я буду знати! І часом вже зла на себе, бо дійсно ніхто не побачить, крім мене. Але, як дивлюся цілість, на ту цілу красу, то думаю собі, що – вартувало! Але то вже є така моя вдача…і.. Вже 89 років – мене не зміниш, Мар’янно.
* Сьома вулиця, Сьома Іст Стріт – East 7th Street, вулиця в East Village, New York – одна з вулиць “Українського села” в Мангетені.
Усі ілюстрації – Ляриса Зєлик, Софійка Зєлик
