Михайло Гузаревич: “Моя самоідентифікація”

6 Червня, 2020

Категорії: Seeds: репортажі, дослідження, розмови, спогади |

Позначки: лекція |

Країна: Уругвай |

Місто: Монтевідео |

Авторка\автор: Михайло Гузаревич |




Головною темою нашого проєкту є їжа як чинник самоідентифікації. Бо, попри очевидність, ми чомусь зазвичай або відсуваємо її в тінь інших символів, або образливо спрощуємо до “святої трійці” української кухні Борщ-Вареники-Сало.

Сьогодні ми публікуємо розповідь доброго товариша нашого проекту, Михайла Гузаревича. Місько за освітою журналіст, проте він також чудовий кухар та м’ясар. Разом із своїм кумом Юрком вони заснували у Львові крафтову м’ясарню “Шкварка” та продовжують традицію виготовлення традиційних поліських “пальцьопханих” ковбас.


Це трохи довга історія про шаровари, самоідентифікацію і тушкований в овочах язик із томіжьо…

Зізнаюсь, над поняттям самоіденифікації замислювався вже давно. Раніше гадав, що основа самоідентифікації – національна приналежність. Відтак українцем себе назвати я можу лише із величезною натяжкою, а кричати “Смерть ворогам!” взагалі не маю морального права, оскільки є прямим нащадком саме того ворога…

Михайло Гузаревич

Мій дід по батькові, Василь Гузаревич, народжений 1888 року, був, власне, класичним “асвабадітєлєм”. Багаторічний функціонер Золочівського райкому партії, нагороджений Орденом Леніна, стверджував, що його (Леніна) бачив ще живим і особисто приймав участь в революції. До смерті дід принципово не спілкувався українською мовою. До слова, був не росіянином, а уродженцем північної Білорусі. Його дружина, моя бабуся Маруся, мішаної крові, в основному польської, – представниця нації ще одного багатовікового ворога.

Батьки матері – репатріянти. Ще до першої війни вони тікали від імперських радощів. Дідусь Михайло, родом з-під Золочева, біг від радощів Австрійської імперії, а сім’я бабусі Ольги тікала від імперії, що була розташована по інший бік Збруча.

Вони познайомились в далекому Уругваї, де, мабуть, вперше ідентифікували у собі українців.

Там одружились, народили мою Тітку Естелю та маму Мірту. 30 років мріяли про повернення додому, проте тут вони були небажаними ворогами. Повернулись аж 56-го, по смерті тирана, проте ворогами залишились на все життя…

Ось такий я, – сумнівний українець, нащадок різнополюсових ворогів. За твердженням батька, я на 1/8 ще й циган, але то дуже якась окутана мороком таємниця… Знаково чи випадково, але відколи себе пам’ятаю, усі мої вишиванки мене тиснули. Але то швидше через те, що я товстий 😉

Це моя історія і я жодного разу її не цурався.

Можливо, в моєму дитинстві було замало шароварів, проте були Франко і Шевченко, що висіли в рушниках на іконних місцях вітальні. Може, я рідше за інших засинав під мелодію древньої української колисанки, проте я частіше за інших прокидався від ранкового аромату кориці – це бабуся готує рижову кашу з яблуками. На домашньому молоці, у старій пательні, яку із іншими баняковими коштовностями перевезла через океан у далекому 56-му…

…Злам весни та літа не обходився без пахучих млинців із цвітом акації. Батькові їхній смак нагадував його маму. Геть малими, з пляшкою кефіру, борошном і пакетом ароматного цвіту ми збирались в когось із друзів. Видряпувались на ослін і по кілька годин шкваркотіли рідким кляром у розпеченій олії. Хоч немало йшло на дегустацію, все ж повний баняк таки потрапляв до наших зголоднілих друзів, які з нетерпінням чекали нас на східцях перед входом у Жовтневий парк.

Син голови міста Ростик, діти біженців першої грузинської війни Ека та Коте, худющий онук згорбленого церковного прислужника Василь і товстенький син священика тієї ж таки церкви Бодьо. А ще – сила-силенна дівчисьок, які розривали уяву своїм рум’янцем і груденятами, які збіймали барвисті суконки, наче перші літні печериці – чорний, нагрітий на сонці асфальт. Усі вони хапали немитими руками масні акацієві млинці. Апетитно цямкали, обсмоктували пальці, чи витирали їх об підрізані до шортової довжини штанята. “Як так можна? З акації? З квіток?”, – вдесяте повторювались запитання.

“Міську, бери, бо останні,” – припрошував хтось із друзів. “Не хочу,” – відказував я. Бо й справді – не хотів, адже насичувався іншим. Я напружував усі лицьові м’язи, аби не розповзтися у щасливо-блаженній усмішці.

Я був ситим від щастя, коли не просто ділишся реально смачною стравою власного приготування. А коли із важкої дубової скрині із позеленілою мідною ковкою роздаєш найцінніші родинні скарби. І чим більше ти їх роздаєш, – тим більше їх стає…

…Коли зі Львова приїздила тітка Естеля, самотня мамина сестра, яка все своє життя прожила заради нас, – я знав, що скоро на нашій кухні запахне. Запахне духмяною травичкою, яку в моїй сім’ї називають “томіжьо”.

Насіння нашого томіжьо теж приплило з Уругваю 60 років тому. Протягом цих років моя сім’я щороку його висаджує і збирає свіже насіння.

Згодом я дізнався, що наше томіжьо – не що інше, як чебрець чи тим’ян. Проте є між ними одна невеличка різниця – 60 років безперервної пам’яті. Тітка давала томіжьо не до всього, – тільки до коронних страв, цінуючи кожен листочок, як шафран у давнину…

…Сьогодні, коли вона приїхала, буде точно наша піса. На дріжджовому пухкому коржі, змащена олією, із цибулево-томатним соусом і божевільним ароматом спогадів – томіжьо з часником. Ця піса, складена по дві, начинками до середини, була всюди, де ступала моя нога. Вона подорожувала разом зі мною від шкільних років до останнього курсу університету. Кожен з моїх друзів її пам’ятає. І хоч корж у неї не такий тонкий, як ми звикли, і начинки, окрім соусу, немає, і сиру немає, і взагалі, – вона піСа, а не піЦа, – вже ж засіла вона у мені навіки. І навіть сьогодні, відвідуючи все нові піцерії, я чекаю: “Ну, давайте, ну хоч разочок…” – все ж навіть натяку на тітчину пісу я не зустрів…

Коли я поступив на журфак, я почав жити у тітчиній квартиті. Нині я усвідомлюю, що та освіта, яку я отримав на мікроскопічній хрущівській кухоньці, – значно правдивіша і цінніша за ту, яку імениті професори втовкмачували у мою макітру впродовж п’яти років.

Пучиро, чєляко, каляфльори з сухарями, чураско, флян, томіжьо, млинці з акацією, хліб з грису, рижова каша з корицею, гісо – ось моя самоідентифікація.

Спасибі за це моїй тітці Естелі. В кінці весни минув її день народження. Наприкінці літа мине рік, як її більше нема. Для мене вона назавжди буде ароматом розтертого в теплих долонях одинокого сухого листочка томіжя…

Уругвайський томіжьо – Український чебрець.
Фото Михайла Гузаревича

Текст впеврше був опублікований тут.
Михайло Гузаревич
2 червня 2015 р
Львів


You Might Also Like