Поштовхом до написання цього тексту стало меню опубліковане у часописі «Przegląd Kucharski» заснованого у 1898 р. кухарями Галичини. 10 травня 1899 р. громада міста організувала для професора університету Людвіка Ридигера урочистий прийом в приміщенні міського казино на честь річниці його викладацької діяльності.
Місце святкування було традиційним для балів чи проведення щорічного зимового «Білого карнавалу». Члени музичних товариств, медики, правники, інженери, залізничники також полюбляли збиратись тут за чергової нагоди. Страви в меню засвідчують, що наприкінці ХІХ та початку ХХ ст., львівська кухня перебувала під сильним французьким впливом. Шефом кухні касино та водночас керівником львівського професійного об’єднання кухарів «Згода» на той час був пан Владислав Густович.
З суто кулінарних моментів, для поціновувачів кухні буде цікавим присутність в меню замороженого каймаку – тюркської за походженням страви, що доволі рідко траплялась у галицьких стравописах. З регіональних страв увагу привертає згадка про «шпараги з польським соусом». На відміну від каймака, це – популярний сезонний продукт тогочасних галицьких foodies.
У великій кількості шпараги вирощували у маєтках Потоцьких поблизу Ланцута та фільварках Любомирських у Пшеворську. Не менш славними були шпараги з Lubycza Królewska – містечка Рава Руського повіту, Львівського воєводства.
В міжвоєнний період тут працювало кілька фільварків, але особливо славилось господарство Dęby. На площі біля 450 гектарів окрім саду, що налічував понад тисячу плодових дерев там облаштували плантації смородини та аґрусу, а також п’ять ділянок полуниці. Шпараги займали три гектари, а урожай за сезон складав біля півтори тони. Спосіб приготування шпарагів «по польськи» полягав в тому, що почищені та зварені їх подавали із підсмаженою на маслі тертою булкою.
В заможних та впливових польських чи українських родинах Галичини намагались робити наголос на вживанні власних, регіональних продуктів. Їжу розглядали і як частину виховання національної ідентичності. В тогочасній пресі зустрічаємо матеріали автори яких обурювались, що в меню вагонів ресторанів Австро-Угорської залізниці бракувало написів польською, чи висувають вимоги щоб в автоматах з пивом у пасажі Гаусмана у Львові обов’язково було ґатунки з регіональних броварень.
Для цісарського двору кухня також слугувала одним з інструментів геополітичних планів та спробою творення локальної, галицької ідентичності. Успішність, чи радше наслідки такої політики ми і досі зустрічаємо в назвах «галицька кухня» по обох сторонах старого кордону. Саме в такому «смачному» у всіх його сенсах, багатоликому світі і довелось жити професорові Ридигеру. І він став тут помітною та неординарною постаттю.
За спогадами сучасників, професор був дуже товариською людиною. Багато хто з колег хвалили його як науковця та викладача. Щоправда йому не бракувало і опонентів. Знаною була його упередженість щодо присутності в хірургії жінок, а також критичне ставлення до окремих колег по роботі та навіть пацієнтів. В барвистих кольорах такі факти описав у своїх спогадах “Czasy i klimaty: wspomnienia lekarza 1891-1971” доктор Ґенрик Мержецький.
У той час іспити проходили публічно, перед широкою аудиторією. Хоча Ридигер любив прекрасну стать, він ненавидів жінок у медицині. Розпочинаючи іспит, він звернувся до Руппертової зі словами: «Ось прийшла до мене донька професора Буйвіда і думає, що, зможе складати у мене іспит. Та у мене радше волосся на долоні виросте, аніж жінка складе у мене іспит з хірургії». На що вродлива пані Руппертова, рішуче відповіла: «Хоча волосся на вашій долоні і не виросте, пане професоре, запевняю вас, що дочка Буйвіда таки складе іспит, тому що вона добре підготувалась». Професор довго екзаменував студентку. По годині вона встала і заявила всім присутнім, що у неї маленька дитина і наближається час годування і тому їй треба йти додому. Звичайно, в аудиторії було багато сміху. Студентка пішла, але таки склала іспит вже наступного дня.
Ридиґер охоче декларував власну політичну позицію. Він був членом патріотичної польської Народно-демократичної партії. У спогадах сучасників мав реноме гедоніста та франта. Одним з перших у Львові придбав автомобіль. Любив ефектно проїхатись ним вулицями міста та активно використовував його під час своєї передвиборчої кампанії до парламенту. В 1903 році оримав шляхетський титул Ritter von Ruediger. Все, це не перешкоджало йому чесно та фахово виконувати свій професійний обов’язок. Під час українсько-польської боротьби за Львів у 1918-1919 рр. він підтримав польську сторону але водночас однаково рятував поранених бійців з обох сторін. І то попри те, що від випадкового рикошету під час зіткнення українців та поляків загинула його дружина.
У Львові, з його гамірною атмосферою Ридигерові напевно не було сумно. Наприкінці ХІХ ст. місто бурхливо розвивалось. Столиця провінції переживала інвестиційний бум. Багата публіка потребувала доброї їжі та розваг. В 1908 р. у Стрийському парку на місці будівель колишньої Крайової виставки відбулась перша кухарсько-споживча виставка. Кращі ресторани та кухарі намагались показати свій рівень. Вона розкрила перед широкою публікою імена кухарської еліти Східної Галичини та насамперед її столиці – Львова. Поміж ресторанів особливою славою користувався готель «Бристоль». Львівська публіка цінувала кухню ресторану «Бристолю» за страви кошерної кухні, розроблені за рецептами дружина власника – пані Ружі Цегнутової: «гусячих шлуночків з гречкою», “курку в розсолі”, “ікру по-жидівському (гусячу печінку з цибулею)», чи зрази з гречкою.
Тут варто згадати ресторан готелю “Жорж”, що був улюбленим місцем проведення часу ще до одного лікаря з близького оточення професора Ридигера. 15 Березня 1913 на обіді організованому князем Анджеєм Любомирським був присутній Ґжегож Зембіцький (1845-1915) – один з найкращих фахівців в організації та наданні населенню невідкладної медичної допомоги. Здобувши добру медичну освіту у Франції, він перебрався до Львова де очолив місцевий Санаторій Червоного Хреста. Його напрацювання стали особливо корисними для громади міста після початку Першої світової війни. Свого часу доктор Зембіцький відмовився від кафедри в університеті на користь Ридигера щоб не вступати з ним в конфлікт інтересів.
Професор Людвік Ридигер прожив бурхливе та сповнене подіями життя. Навіть його смерть мала характер сенсаційності. Він дуже невдало продав свою нерухомість за день до того як уряд оголосив про проведення деномінації грошей та фактично втратив всі кошти. В адвокатському бюро де він намагався повернути справу назад він отримав відмову і з ним стався серцевий напад. Львівські журналісти зафіксували факт, що під час перебування тіла Ридигера в морзі в покійного вкрали шапку та взуття. Однак, вже 1 Липня 1920 р. від каплиці Боїмів пройшла урочиста та дуже патріотична поховальна процесія. В мундирі генерала польської армії доктор Ридигер був похований на Личаківському кладовищі.
