З леґендарним паном Юліаном Бачинським, власником J.Baczynsky East Village Meat Market розмовляє журналістка “Нової ґазети” (Ню Йорк) Катерина Кіндрась. Матеріал записаний ~ 10 років тому, коли пан Юліан ще радо давав інтерв’ю. Зараз зробити такий матеріал неможливо, адже пан Бачинський в дуже поважному віці. Проте, майже щодня він є в крамниці та пильнує аби все було як належить.
Що люблять президенти і резиденти, зірки Голівуду і графині? А ще професори і дипломати, пані та панянки, західняки й східняки, католики і православні, третя хвиля й четверта… Смаки всіх їх сходяться, напевне, в єдиній точці Нью-Йорка – на Другій авеню в J.Baczynsky East Village Meat Market. Бо всі вони, з’ясовується, люблять ковбасу та шинку від Юліана Бачинського. І якби J.Baczynsky East Village Meat Market наслідував моду нью-йоркських ресторанів чи салонів краси, то на найвиднішому місці мав би помістити ще й вивіску: «Наші знамениті покупці», а під нею фотокартки першого Президента новітньої України Леоніда Кравчука, наступниці знатного роду, чиє багатство свого часу перевищувало королівську казну, графині Потоцької, знаменитого баса Метрополітен-опери Павла Плішки, зірки Голівуду, лауреата премії «Оскар» Джека Паланса…
Кожен покупець – знаменитий!
Юліан Бачинський
– Кажуть, що серед ваших покупців – сама графиня Потоцька, із тих самих Потоцьких, які залишили по собі в Україні чимало палаців, у тому числі й знамениту уманську Софіївку? – вирішила про всяк випадок перепитати, щоб пересвідчитися, вигадки це чи правда.
– Приходить. Уже років з тридцять, напевне. Ось і недавно була… Постарілася. Чоловік у неї, між іншим, українець. А раніше й її мама приходила на закупи, – розповідає пан Бачинський. – Зараз покажу знимку.
Й за кілька хвилин приносить фотокартку, на якій зовсім земна, але неймовірно шляхетна жінка у вишневій шубі зацікавлено розглядає вітрину, розмірковуючи, напевне, що б його купити ще. З’ясовується, що графині харчуються не «амброзією», а й ковбасою. Від Юліана Бачинського.
– Бував і президент Кравчук. Правда, ось на цій світлині він вже екс-президент. Але пригадую, як ми його частували в Нью-Йорку, коли він приїхав до Америки якраз перед референдумом. «Тут недавно Борис Єльцин приїздив і заявляв, що хотів би, аби росіяни жили, як американці, але й працювали, як американці…» – пробував я скерувати його під час обіду на тему Союзного договору з Росією, яка нам усім тоді дуже боліла. Леонід Макарович усміхнувся та й каже: «Це не той Борис, який хоче стати новим царем? Але він не отримає жодного міліметра української землі…»
Переглядаємо родинний альбом Марії та Юліана Бачинських. Зупиняємо погляд, то на одній фотокартці, то на іншій. Кожна з них має свою історію, а багато які самі стали історією.
-А ось ці дві гарні пані, я навіть не знаю, як їх звати, приходять до нашого склепу по сьогодні, – пан Бачинський показує мені фотокартку, на якій зображено дві шляхетні жінки. – І я такими людьми дуже дорожу, бо для мене, якщо по правді, кожен покупець – знаменитий.
Радості та курйози
– Наша повоєнна імміграція – то були доктори, професори, адвокати, інженери, магістри –суцільна інтелігенція. Гола, боса, але гонорова, з почуттям власної гідності. І треба було не просто знати своїх покупців, а й знати, як до кого підійти, які підібрати слова, як вклонитися. «Цілую пані ручки… Добридень… Чого б Ви хотіли…»
Якось одна пані зробила мені заввагу й нагнівалася, бо я замешкався і не сказав їй «цілую ручки». Приходить наступного разу, я відразу ж: «Цілую ручки, пані інженірова…» І жінка враз розцвіла, усміхається.
Юліан Бачинський
А одного разу прийшов на закупи один професор, який, я знав, приїхав з Великої України. «Чого б ви хотіли, пане професоре? Будь ласка, це для вас…» – всіляко намагаюся не вживати галицизмів й обслужити якомога уважніше, догодити покупцеві. Професор подивився на мене з-під окулярів, нічого не сказав, забрав пакунок і швидко пішов. Через деякий час зустрічаю його на Баунд Бруку, бачу, дивиться на мене косо.
– Я до вас більше не буду говорити, – каже. – Ви мене в магазині перекривляли.
– Пане професоре, я ж тільки перейшов на літературну українську мову, – виправдовуюсь, бо справді хотів, як краще.
– Ви й тепер мене хочете перекривити…
Що я мав робити? Вклонився і швиденько зник з-перед його очей.
Про “Марку Фірми”
П’ятнадцять років тому я вирішив піти на пенсію і передав свою м’ясарню Андрієві Ільницькому й Антонію Тиханському. Сьогодні вони провадять усім бізнесом у «J.Baczynsky East Village Meat Market», я ж тільки час до часу дораджую й дякую Богові, що він колись послав мені цих людей. Бо одна справа створити бізнес, розвинути, втримати його, а інша – знайти чесних, здібних людей, яким би можна було довірити справу свого життя.
– Ви запитуєте, в чому секрет мого бізнесу? Відповім – у людях.
Юліан Бачинський
Андрій Ільницький і Антоній Тиханський – це не просто майстри своєї справи, добрі менеджери, вони з тієї породи людей, яких американці, якщо хочуть дати найвищу оцінку, називають «brilliant» – справжні «діаманти». Обидва походять з українських теренів Польші, обидва сумлінні, порядні, роботящі, чесні. Судіть самі: Андрій працює в нашому склепі вже 30 років, Антоній – 25!
Фото – East Village Meat Market
Андрій Ільницький закінчив бізнес-школу при Нью-Йоркському університеті й провадить менеджментом, я його називаю «відповідальним за все, що відбувається в купівельному залі». Він дуже добре знає потреби покупця, швидко орієнтується в ринковій ситуації, має прекрасні бізнесові контакти, у нього гарні взаємини з уіма працівниками, він внутрішньо надзвичайно порядна людина – кращого менеджера склепу мені навіть важко уявити.
Антоній Тиханський, я називаю його Тоні, провадить «виробничим процесом», якщо сказати це на український манер. Простіше – відповідає за «кухню» й сам, персонально, робить усі ті делікатеси, які ви можете купити в нашому склепі. Перші два роки Тоні був моїм учнем, помічником, з часом набрався досвіду й тепер став справжнім майстром своєї справи – виробляє шинки та ковбаси за власними рецептами. Власне, його працю щодня оцінюють покупці. І те, що наш склеп сьогодні, в такі нелегкі часи, все-таки тримає свою «марку», велика заслуга цих двох людей – Андрія Ільницького й Антонія Тиханського та «команди», яку вони зуміли створити.
Реклама на сто тисяч долярів
– Часи змінюються, а з ними й люди. Якщо спочатку, в 1970-ті роки, у нашому склепі було покупців приблизно 50 на 50 – половина поляків, половина українців, то пізніше стало десь 75 відсотків поляків і 25 – українців. Можливо, тому, що в мене працювали самі поляки, які вже потроху мали можливість приїздити до Америки з Польші. Деякі українці почали закидати, що, мовляв, полонізую склеп. Але що я мав робити, де я міг взяти українців?! Правда, пізніше, коли відкрили «залізну завісу», стрілка знову хитнулася в бік українців. Колись, у 1980-ті, ось тут, під магазином, стояло 7-8 авт й терпляче чекали, коли їх обслужать.
– Не шкодуєте за тими часами? – запитую.
– Та хто ж не шкодує за молодістю?! Часом у нашому склепі зустрічалися ненароком люди, які не бачились роками. Бо тут вирувало життя. Приїздили з Брукліну, Квінсу, Бронксу… А потім з’явився Брайтон-біч… Хоча ті перші іммігранти, які їхали до Америки з ізраїльською чи італійською візами, у 1980-ті роки також проходили через мій склеп.
Тут вирувало життя. Приїздили з Брукліну, Квінсу, Бронксу… А потім з’явився Брайтон-біч… Хоча ті перші іммігранти, які їхали до Америки з ізраїльською чи італійською візами, у 1980-ті роки також проходили через мій склеп.
Юліан Бачинський
З роками стара українська еміграція почала вимирати, молодша роз’їхалася по Америці, новітні іммігранти селитися в Мангетені не мають змоги, тому тепер серед наших покупців – більшість американці. Українці переважають хіба що перед Різдвом та Великоднем.
Заходить днями один американець, щоб купити «кабаносів» або, як ви їх називаєте, «мисливських сосисок». Каже, що його послала маленька донька. Один раз спробувала ту ковбасу й тепер вимагає постійно. Бо кожне дитя, що заходить до склепу, ми пригощаємо тими «кабаносами», як колись у наших селах дітей частували цукерками. Кажу йому – ви поясніть своїй доньці, що це не просто ковбаса, це – TV-sausages.
– Самі придумали, в ту ж секунду, щоб зацікавити нового покупця?- не втримуюсь, щоб не «підколоти».
– Ні! Ось цей чоловік – Джим Дженсен, з 2-го каналу теленовин! – пан Бачинський вишукує з надр фотоальбому нову чорно-білу світлину. – Напередодні Різдва 1978 року він розрекламував наш бізнес на всю Америку, так, що одного ранку я проснувся знаменитим. Передача тривала не більше 5 хвилин і називалася Ukrainian Christmas. Але він вмістив у неї стільки й зробив це настільки гарно, що після того про нас написала велику статтю газета Daily News. А після них J.Baczynsky East Village Meat Market прозвучав на всіх основних телевізійних каналах – 2, 4, 5, 7,9,11, 13-му. Навіть жіночий журнал New Woman Magazine робив у нашому склепі рекламу під дуже справедливою назвою – «Шлях до серця чоловіка лежить через шлунок». Ось подивіться на цю знимку, навіть з автографом. Не обійшла увагою нас і New York Times…
– Після того, як репортаж про наш склеп з’явився на 2-му телеканалі, пішов поголос, що я заплатив за таку рекламу щонайменше тисяч сто доларів. Насправді ж я не платив жодного цента. Американських журналістів просто зацікавило, як людина, яка навіть не вміє до пуття по-англійськи говорити, може створити такий бізнес.
Вони прийшли й побачили не просто успішний склеп, магазин, а зрозуміли, що є на світі народ, який святкує Різдво інакше, ніж усі інші.Урочистіше, смачніше, пишніше. І показали це на всю Америку. І я щасливий, що це була реклама не просто мого бізнесу, а бізнесу – українського.
Юліан Бачинський
Українці бояться ризикувати
– Пане Бачинський, а й справді, як українська людина, яка не закінчувала лондонських бізнесових шкіл, може доробитися в Америці до такого бізнесу й триматися в ньому сорок років? Притому, обійти всіх своїх конкурентів.У вас же були конкуренти – п’ять м’ясарень тільки в одному районі, колись ви мені розповідали. А сьогодні залишився в бізнесі лише J.Baczynsky East Village Meat Market.
– Про бізнесову школу це ви добре запитали, бо коли я починав свою справу в 1970 році, дехто казав, що я «недовчений студент, який шукає щастя в бутчарському бізнесі». Зараз я вам покажу диплом, щоб ви переконалися, що перед вами – студент таки довчений. Ось, дивіться – оригінал, виданий у 1959 році Празькою сільськогосподарською академією, де я студіював лісництво, бо хотів йти стежкою свого батька. Але приїхав до Нью-Йорка й побачив, що у Нью-Йорку з лісництва не проживеш, лісничі тут просто не мають ніякої перспективи. Думаю, треба вибрати те, що людині потрібно на кожен день, – харч. Людині, як би ми про те не говорили, потрібна на щодень і пожива духовна, і їжа реальна.
Два роки працював на різних роботах: на фабриці, будував доми у Трентоні на стоградусній спеці, але то все було тимчасовим. Я завжди мріяв про власний бізнес. На Першій авеню був магазин-м’ясарня пана Платона Стасюка, який якраз потребував помічника. Я й зголосився. Виконував всю роботу, яку давали, але й придивлявся, як все організовано. Одного дня кличе мене власник і каже, що дає мені зарплату останній раз і звільняє. «Добре, – кажу. – Тільки скажіть за що?» – «А щоб не тикав свого носа туди, куди не треба і не давав порад», – відповідає.
А я таки час до часу наважувався сказати, що того м’яса не треба так багато купувати, а той товар йде краще, ніж цей. Але не кожному босові то подобається. Пішов геть.
Читаю в «Свободі», що потребують помочі на Союзівці. Прийняли, платили менше долара на годину. Але там я здобув багато більший скарб, ніж гроші. Була там така пані Цюпа, яка колись мала у Філадельфії три величезні ресторани. Вона, хоч і готувала солодкі страви, десерти, час до часу щось у перші-другі страви підсипала й вони смакували так, що не можна було наїстися. Я то помітив й почав допитуватися, просити, щоб поділилася «секретом». Вона, як і пообіцяла, наприкінці сезону таки поділилася тим «смачеком». І тепер без нього в нашому склепі не готується жодної страви. Всі знають, як він виглядає, але ніхто не знає його складників. Секрет фірми. Я це до того, що «лондонську бізнесову школу» намагався проходити скрізь, куди мене закидала доля: і в таборі в Регенсбурзі, і на кухні при американському війську в Мюнхені, де працював кухарем, і у склепі пана Стасюка.
– Ви ніколи не задумувалися, чому, наприклад, українці Америки, на відміну від своїх найближчих сусідів поляків дуже неохоче наважуються відкривати власні бізнеси?- запитую в пана Бачинського.
– Тому що власний бізнес потребує страшної праці і ризику. І якщо працювати наші люди готові, то ризикувати – бояться. Бо тут або пан, або – пропав. Коли, починаючи в 1970 році на Другій авеню м’ясарню, я взяв у банку 4 мортгеджі, родина подумала, що чоловік збожеволів. Що буде, питають, якщо прогориш? Почну спочатку, кажу. Чим мені подобається Америка, що тут завжди є можливість почати все спочатку.
– Знаєте, як мене конкуренти називали? Першу частину фрази я пропущу – з етичних міркувань, а про другу скажу: «… і віл до роботи». Я не реагував, бо, думаю, вони мали рацію: власний бізнес справді потребує волячої витримки – скільки разів ми з дружиною вставали о 4-й ранку, а лягали о 12-й ночі, скільки мали головного болю, клопотів, проблем, яких могли б не мати, якби працювали на когось. Власне, то велике щастя мати таку дружину – і першого порадника, й найнадійнішу помічницю.
– Я пішов до бізнесу в 1955 році і в 1970-му відчинив ось цей вже свій магазин на Другій авеню, який скопіював зі склепу пана Стасюка. Купив відразу цілий будинок, де, крім хімчистки на долині, яку переробив на магазин, ще 20 помешкань. Щоб усе довести до ладу й запустити бізнес, ми вивезли 10 траків сміття.
По сусідству з нами був посилковий бізнес, який пересилав пакунки до України. Керував ним пан Секрета з партнером. Підписавши контракт, я зайшов до нього, щоб по-сусідськи повідомити, що починаю свою справу. «Як будете мати гарний товар і гарно ставитися до людей, то матимете великий бізнес», – сказав мені тоді пан Секрета. Я завжди пам’ятав ті слова й пробував їм слідувати.
– Кажуть, що ви дуже вимогливий бос…
– Інакше, напевне, не можна, – усміхається пан Бачинський.
Про гроші та віру
– Кожна людина, тяжко працюючи, мріє доробитися до якихось статків. Це правда. Гроші відчиняють багато дверей у цьому світі, але не всі. А ті, що ведуть до неба, не відчинять ніколи… Людині потрібна віра. Віра не тільки в словах, а й у справах…
Власне, Юліанові Бачинському й не треба нічого говорити. Бо за нього промовляють його вчинки. Тяжко зароблені гроші Марія та Юліан Бачинські щедро жертвують на церкву, музеї, пам’ятники, дитячий сиротинець в Україні… Створюючи багатства земні, вони ні на мить не забувають про багатства на небі.
Катерина Кіндрась
“NOVA ґазета”
Усі фото із вебсайту East Village Meat Market
