Це місце викликає дві абсолютно протилежні емоції – захват і розпач. Захват – бо це, мабуть, найстаріший діючий бізнес в Європі.. а розпач – бо.. самі побачите. Але про все по черзі.
Хто ніколи не був у Дрогобичі той мабуть ніколи не бачив його герба. А він є дуже промовистим та тематичним: 9 конусів “топок” солі на блакитному тлі. Власне в таких “топках” традиційно зберігали, перевозили та продавали сіль з давніх часів.
Про сіль тут говорить не тільки герб, бо локальна топоніміка також “солена”: вулиця Зварицька (солевари-“зваричі”), Жупна (жупа – давня назва солеварні), Солоний ставок.. в околицях Дрогобича – села Ясениця Сільна, Солонське, Солець біля Стебника, а трохи далі – Стара Сіль та Саліна.
Головна технологиня солеварні, пані Оксана Бунда розповідає нам про історію солеваріння та шахти:
На пам’ятній таблиці пишуть, що солеваріння тут почалося у 13 столітті, але в Києво Печерському патерику (а це 1097) є запис про те, що якщо припинити довозити сіль із галицьких земель, то “не буде солі у всій Русі”
Оксана Бунда, головна технологиня Дрогобицької солеварні
Згадку про дрогобицьку сіль знаходимо також в грамоті короля Владислава ІІ про постачання чотирьох возів дрогобицької солі до Львівського капітулу від 8 грудня 1432 р.
на щорічне постачання їм чотирьох возів солі із королівських жуп у Дрогобичі.
Джерело: Державна Архівна Служба.
Соляна шахта – це серце Дрогобича. Не знайшли би тут колись джерел ропи, не почали б випарювати сіль – може й міста не було.
Оксана Бунда, головна технологиня Дрогобицької солеварні
А так – вже біля 1000 років тут ведеться промисел солі. Ба більше, виробництво ведеться тим самим способом, що й колись, а саме – виварюванням соляної ропи.
Звідси торгували сіллю не тільки в межах Галичини та на Закарпаття, а також і на Волинь, Брацлавщину, Перемиські та Холмські землі та до Києва. Звідси возами сіль доправляли до річкових пристаней на Случі та Горині, транспортували до Прип’яті та Дніпром до Києва.
В історії дрогобицької солеварні є італійський період, коли частина видобутку була в оренді італійських купців, які ходили караванами з Італії через Львів і Буковину до Кафи, а частина залишилася у королівській власності. Італійці керували видобутком майже увесь період XIV—XV століть, значно розширили торговельні зв’язки Дрогобича з Європою. Для того, аби утримувати дороги Дрогобича в належному стані, місто отримувало “мито” – 3 динари з воза. Є свідчення, вулиця Жупна – яка з’єднувала місто з солеварнею через міст, мала дерев’яне мощення, ймовірно для того, щоб не було болота.
Солеваріння в околицях Дрогобича забезпечувало розвиток міста. Архівні дані свідчать про те, що в 1565 році було 45 соляних виробництв – королівських, монастирських та приватних.
Завдяки солеварні Дрогобич розвивався і розбудовувався. Популярною міською історією оповита з’ява поруч із солеварнею церкви святого Юра. Кажуть, солевари буквально виміняли її на сіль у 1656 році в карпатському селі Надіїв, що біля Долини, в розібраному вигляді перевезли возами і знову зібрали – вже на теперішньому місці. Проте, інша версія каже, що привезли лише частину брусів і добудували вже існуючу на цьому місті церкву.
З розумом і молотком
Територія солеварні велика і простора, проте занедбана. Будинки з червоної цегли або дерев’яні, збудовані без жодного цвяха… Можна тільки уявити, як це все виглядало ще 100 років тому. Зараз життя жевріє тільки в кількох приміщеннях – у відстійниках ропи, будинку із шахтою, а також там де випарюють та фасують сіль.
Виробництво тут складається із кількох основних етапів: випомповування ропи з шахти >> “гравітаційне” очищення у відстійниках >> випарювання солі у ваннах >> розмелювання >> пакування.
Це діюча шахта, котра називалася “Королівською”. Під дахом будинку з соляною шахтою – герб заводу:
“Mente et Malleo”, що з латини означає – “з розумом і молотком”
Оксана Бунда, головна технологиня Дрогобицької солеварні
Колись ропу тягнули волами і кіньми, а потім встановили помпу – таку ж, як використовують при видобутку нафти. Зараз ропу тягнуть електричною помпою. Криниця – шурф – має 50 метрів, всередині східці, щоб можна було спускатися донизу, а стіни оббиті дубовим зрубом, який зберігся ще з 15 століття. Пані Оксана каже, що через цей шурф почали видобувати ропу ще у 1473 році.
На жаль, помпа виглядає дуже втомленою життям, а сіль у повітрі тільки пришвидшує руйнування обладнання. Проте, пані Оксана каже, що вони не втрачають надії відреставрувати помпу і решту обладнання – це додасть атрактивості виробництву.
Наступний етап – “гравітаційне” очищення у відстійниках. Ропа з шахти попадає сюди трубами. Будинки відстійників збудовані без єдиного цвяха і буквально до фундаменту просолені за роки.
Випарювання видобутої тут ропи відбувається “як колись” – розпалюють дрова під широкими та неглибокими ваннами з ропою, ропа парує, сіль осідає на дні ванн та збирається кристалічними шкірочками на поверхні. Її збирають “граблями”, пакують в мішки та відправляють на сушку.
Особливої сумної іронії ситуації додає те, що коли за несплату на підприємтві відімкнули газ, то виробництво стало справді автентичним – “як колись” – почали палити дровами.
Можна дивитися вічно як горить вогонь, тече вода і згрібають сіль з дна ванни для випарювання:
Усе навколо в приміщенні обліплене сольовими “сталактитами”, у повітрі пахне вогнем та, очевидно, сіллю. Люди, котрі тут працюють жартують, що вони наскрізь просолені, мають постійні сольові інгаляції та справді майже не хворіють.
Прикарпатська fleur de sal
Проте, справжній скарб солеварні – це пластівці солі, котрі збираються з поверхні паруючої ропи, це “прикарпатська fleur de sal”. Їх пані Оксана особливо любить. І справді, ця сіль особлива – дуже ніжна на смак, має делікатну крихку текстуру і дуже цінується в гастрономії. Пелюстка такої солі може бути не лише приправою, а й прикрасою.
Пластівці солі дуже ніжні, їх промислове виробництво потребує іншого, делікатнішого методу обробки, щоб не пошкодити структури. Можливості для такого промислового сушіння тут наразі немає, тому поки що єдиною масовою продукцією солеварні є звичайна йодована сіль. За добу тут випарюють біля 40 мішків солі, яку потім висушують, мелять, йодують та фасують.
Що далі?
Пані Оксана Бунда – одна з тих небайдужих дрогобичан, хто бореться аби солеварня продовжувала працювати. Адже територія виробництва це дуже ласий шматок і за неї не один рік йде війна. Тому лишається “тримати кулаки” аби вдалося зберегти та відродити потужність унікального історичного виробництва. І, звісно, шукати в крамницях пачки із написом “Дрогобицька сіль” та купувати її… а ще – приїжджати сюди на екскурсії, розповідати наступним… Бо це справжня “сіль землі” і за кожною дрібкою – тисячолітня історія та справа життя купки невиправних оптимістів.
Wiki-довідка:
Визнаними майстрами розвідок соляних джерел і промислового солеваріння були кельти, яких римляни називали галлами, підкреслюючи цим їхню масову належність до соляного промислу (сіль мовою кельтів — «hall»). Значна кількість географічних топонімів на карті Європи, де розміщувалися колишні кельтські розробки солі та промисли солеваріння, також зберегли цей корінь – наприклад Галичина.
Усі фото – Маріанна Душар, якщо не вказано інше.
